на те, що політичні партії України брали участь у всіх президентських виборах, на всіх чотирьох президентських виборах перемагали позапартійні кандидати (не стали виключенням й останні президентські вибори 2004 р., на яких остаточний переможець В. Ющенко був зареєстрований шляхом самовисування). У 1991 р. з 7 кандидатів, зареєстрованих для участі в президентських виборах, 5 презентували нові політичні партії. У 1994 р. з 7 зареєстрованих кандидатів тільки 1 безпосередньо представляв конкретну політичну партію. Головна боротьба на виборах 1994 р. точилася між позапартійними кандидатами - Л. Кравчуком і Л. Кучмою, які водночас мали доволі широку партійну підтримку. Але вже на президентських виборах 1999 р. з 15 кандидатів у Президенти України, зареєстрованих ЦВК, 12 презентували політичні партії. Підтримкою широких коаліцій політичних партій користувалися і формально позапартійні кандидати (Л. Кучма і Є. Марчук). Лідери політичних партій, які брали участь в президентських перегонах, отримали в першому турі виборів 49,63 % голосів виборців [25]. На виборах 2004 р. два основних кандидати - В. Ющенко (самовисуванець) та В. Янукович (кандидат від Партії Регіонів) спиралися на широку партійну підтримку. Так в липні 2004-го року за активної участі Партії регіонів було створено виборче об' єднання політичних сил на підтримку кандидата на пост Президента України В.Ф. Януковича «Разом заради майбутнього». До складу виборчого об'єднання увійшли 26 політичних партій і 87 громадських організацій, але впливовими можна вважати лише п'ять партій: (СДПУ(о), Партія Регіонів, Народна аграрна партія України, Трудова Україна та НДП). В. Ющенко спирався на широку коаліцію партій та організацій національно-демократичного спрямування, організаційно оформлені у вигляді коаліції «Сила народу».
Перешкодою на шляху більш серйозної участі політичних партій у виборах глави держави стають не тільки низький рівень підтримки власне партій у суспільстві, але й яскраво виражений регіональний характер більшості політичних організацій та відповідна нездатність запропонувати кандидатові широку електоральну базу. Тому основною формою участі партій у виборчих перегонах залишається участь у виборчих коаліціях на підтримку певних кандидатів, що носять вузько-партійний або загально-електоральний (із включенням до складу коаліції інших громадських організацій) характер. Діяльність партій в рамках таких коаліцій, як правило, зводиться на президентських виборах до ідеологічного, кадрового або іміджевого забезпечення кампаній, використання фінансових, інформаційних та адміністративних ресурсів на підтримку певного кандидата.
Зворотній бік створення таких коаліцій - їх нестійкість, залежність тривалості подальшого існування від перемоги «їхнього» кандидата. Об'єднуючим мотивом стає не стільки ідеологічна спорідненість (або опора на близькі соціальні групи та верстви), скільки особа кандидата на пост Президента держави. Більш дієвими є утворення, що в своїй основі містять спільність ідеології, або, принаймні, ідей, стратегій. Позитивно, коли коаліція партій є однорідною у стратегічних і тактичних поглядах, а також фінансово спроможною реалізовувати свої плани. Недоліком виборів 2004 р. було те, що ресурсні (насамперед, фінансові) можливості та ідеологічно-стратегічні настанови політичних союзів і лідерів не були врівноважені. Досвід показав, що наявність «одних тільки» фінансів не здатна забезпечити навіть організаційний бік роботи [26].
Стосовно ж решти партій, що виставляли своїх кандидатів на президентських виборах, то вони цим кроком переслідували одразу дві мети: змоделювати свій можливий результат на наступних парламентських виборах, а у разі його недостатності для самостійного проходження до парламенту - створити передумови для пізнішого вигідного «продажу себе» у блок до якогось з учасників парламентських виборів, апелюючи при цьому до якості роботи, що виконувалась своїми активістами під час президентської виборчої кампанії [27].
Президентська кампанія 2004 року стала не тільки каталізатором трансформації політичної системи в цілому, вона також мала безпосередній вплив на конфігурацію партійного поля, зумовила подальшу трансформацію виборчої системи. Результати виборів зафіксували зміну базових складових партійної системи. Провідні політичні сили періоду демонтажу авторитаризму та початку демократизації політичного режиму - «комуністи» та «антикомуністи», політико- ідеологічне протистояння між якими формувало вісь структурування політичного простору, втратили попередні позиції. Уперше починаючи з 1994 р. реалізована можливість політичної опозиції прийти до влади шляхом виборів. Суспільство повірило у реальність свого впливу на державну владу та у власну спроможність захистити демократичний вибір [28]. Але одночасно надмірно конфронтаційний характер розв'язання політичного конфлікту та агресивний характер проведення виборчої кампанії негативно вплинуло на сприйняття в масовій свідомості демократичних електоральних інституцій та в значній мірі визначало стиль та перебіг виборчої кампанії 2006 року.
2006 рік ознаменувався двома видатними подіями: вперше було проведено парламентські вибори за суто пропорційною системою і в цьому році відзначалось 15-річчя незалежної Української держави. Тому ці вибори не тільки за духом, але і за сутністю стали втіленням завершення цілої епохи в розвитку країни і початку нової. В прогностичному плані проведення перших виборів за стовідсотково пропорційною схемою може мати не менше значення, ніж президентські вибори 2004 р. та запровадження політичної реформи.
Вибори 2006 року стали певним підсумком чергового етапу розвитку партійної та виборчої систем країни, а також підкреслили стабільні тенденції їх розвитку.
Серед них - постійне зростання кількості учасників передвиборчих перегонів. В порівнянні з минулими, у виборах 2006 р. взяла участь найбільша кількість політичних партій. У 1998 р. з 53 політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції України, участь у чергових виборах народних депутатів України брали 44 політичні партії:
