р.) в її складі було представлено 19 політичних партій, а частка депутатів-партійців збільшилася до 57 % [8]. На цей період збільшення числа членів партій у складі легіслатури відбувалося не за рахунок довиборів, а, перш за все, шляхом вербування безпартійних депутатів і створення нових політичних партій. Партії, що не одержали під час виборів жодного мандата або взагалі не існували на час виборів, створювали в парламенті власні фракції (наприклад, Ліберальна партія України, Аграрна партії України і Партія регіонального відродження України). Причина подібного феномена - в посиленні кланово- корпоративних тенденцій в суспільстві та в легіслатурі, використанні прихованих фінансових і адміністративно-політичних важелів. Виявилось, що дешевше створити фракцію у Верховній Раді, ніж витрачати величезні кошти на розвиток організаційної інфраструктури партії в регіонах і проведення виборчої кампанії в десятках округів [9].
Але подальший розвиток партій і недовіра виборців до «незалежних» кандидатів і їхніх програм мали своїм наслідком те, що на виборах 1994 року до Верховної Ради приблизно половина депутатів були обрані як члени конкретної політичної партії. На той час це свідчило, по-перше, про подальшу еволюцію партійної системи, яка, втім, продовжувала залишатися типово атомізованою; по-друге, про поступове усвідомлення в суспільстві необхідності розвитку політичних партій; по-третє, про все більший тиск партійно-еволюційних процесів на виборчі процеси, що ставило на порядок денний питання про зміну моделі виборчої системи (перехід від мажоритарної до пропорційно- мажоритарної, яка значно повніше корелюється із наявністю багатопартійності в суспільстві).
Уроки виборів 1994 р. вимагали подальшого вдосконалення виборчих правил та процедур. Ґрунтовною базою для вдосконалення політичної, партійної та виборчої систем стає нова Конституція України, що була прийнята у 1996 р. З цього моменту оформлюється дві основні антагоністичні течії відносно ступеню застосування принципу пропорційності у виборчій системі: прихильниками зміни виборчої системи на користь 100-відсотково пропорційної виступають найбільш впливові політичні партії, без огляду на ідеологічні переконання (СДПУ(о), КПУ, СПУ), тоді як малочисельні партії намагаються домогтися певних поступок (зокрема, зниження прохідного бар'єру до трьох та навіть одного відсотків).
Особливістю нового виборчого циклу 19971998 рр. стало те, що передвиборчі перегони фактично розпочалися за відсутності нового закону про вибори. Новий закон став результатом політичного компромісу та підбивав певний підсумок попереднього інституціонального розвитку партійно-виборчої системи.
Виборча система 1998 р. (яка була застосована також на виборах 2002 р.) була змішаною, половина складу Верховної Ради України обиралася за системою пропорційного представництва, інша половина - за мажоритарною системою відносної більшості. Завдяки введенню процедури голосування за партійними списками було здійснено суттєве укріплення партійного складу парламенту: з 443 народних депутатів, обраних до Верховної Ради України, 341 (77 %) були членами політичних партій, тобто представництво політичних партій в легіслатурі у порівнянні з попередньою каденцією збільшилося майже в півтора рази [10].
Водночас суто механічне поєднання двох виборчих механізмів виявило певні суперечності. Розведення мажоритарної та пропорційної складової збільшило розмір одномандатних округів майже вдвічі, що обумовлювало перемогу в них тільки тих кандидатів, які мали достатню ресурсну підтримку - або у вигляді партійних структур, або можливості залучення фінансового та адміністративного капіталу. Успіх кандидатів в депутати, що балотувалися в мажоритарних округах, визначався, перш за все, двома головними умовами: об' ємом коштів, виділених на фінансування виборчої кампанії і вирішення гострих проблем регіону (на території округу); підтримкою місцевої влади, використанням адміністративного ресурсу, впливу на виборчий процес. Тому за мажоритарною складовою переважну кількість місць отримали формально «незалежні» кандидати (як правило, підприємці), які по суті були представниками так званої партії влади - неформальної спільноти прихильників консервації правлячого режиму. Таким чином, однієї з основних цілей - політичного структурування парламенту - змішана виборча система не досягла. Результати виборів у мажоритарних округах кардинально деформували підсумки голосування щодо політичних партій і блоків [11].
Партійна система продовжувала залишатися атомізованою і налічувала приблизно п'ять десятків політичних партій. Жодна з них за рівнем організованості, популярності, впливу на функціонування центральних і місцевих органів влади не була справді серйозною силою, здатною, з одного боку, ефективно впливати на формування загальнодержавної політики, а з другого - взяти на себе відповідальність за впровадження та дотримання урядового курсу. Водночас, у зв'язку з якісною зміною характеру виборчої системи до Верховної Ради, політичні партії отримали в парламенті депутатське представництво внаслідок виборів від багатомандатного всеукраїнського виборчого округу, сформували там свої партійні фракції. Це одразу підвищило роль партій у суспільстві та можливості їх впливу на здійснення законодавчого процесу в державі та формування засад її внутрішньої і зовнішньої політики. Такі процеси заклали перший камінь у фундамент поступового переходу в Україні від нестійкої атомізованої партійної системи до системи поляризованого плюралізму. Нова змішана виборча система поєднувала два протилежних за впливом на партійну систему типи виборчих правил. Як показав досвід парламентських виборів 1998 року, таке поєднання виявилося не дуже вдалим, оскільки, з одного боку, не було досягнуто справедливого представництва різних суспільно-політичних інтересів, а з іншого боку, не було збережено на належному рівні такої звичної для громадян країн колишнього СРСР персоніфікації виборів.
Одним із наслідків використання змішаної виборчої системи в 1998 р. стало усвідомлення того, що політична партія може виступити значним електоральним активом, здатним обмежити дії адміністративного
