Характерною особливістю виборів 1998 року стала невідповідність результатів голосування за мажоритарними округами партійним преференціям виборців відповідних округів за загальнонаціональним списком. Іншими словами, склалася, на перший погляд, парадоксальна ситуація, за якої політичні погляди депутатів-мажоритарників, як правило, не відповідають партійним перевагам їхніх виборців. Спробу пояснення такого феномену зробив політолог М. Томенко. На його думку, мотивація голосування в багатьох мажоритарних округах суттєво відрізнялась від мотивів голосування за партії та виборчі блоки. Зокрема, це стосується ідеологічної мотиваційної складової. У багатьох регіонах України виборці або не вбачали необхідності одночасної підтримки і списку, і кандидатів-мажоритарників, висунутих партіями чи блоками, або не пов'язували ідеологічну мотивацію з конкретним представником партії (блоку) у своєму окрузі. Цікаво, що вже на виборах 2002 р. найбільш непослідовними показали себе прихильники КПУ, список якої переміг у 100 виборчих округах, але депутатами в них стали лише шестеро комуністів [13].

Визначальним чинником нового етапу розвитку партійної системи поступово стає рівень взаємодії/конфліктогенності у відносинах президентська-законодавча вертикаль влади. У той час остаточно оформлюється особливий розподіл партій на «пропрезидентські» й «антипрезидентські», який значною мірою нівелює ідеологічні розходження: в одному таборі опиняються колишні ідеологічні опоненти. Великою мірою цьому сприяла слабкість вітчизняної партійної системи, яка зумовлюється загальною ідеологічною невизначеністю: при створенні партійних організацій перемагали суто прагматичні мотиви - так з' являлися партії, підпорядковані бізнес-інтересам. Все це значно послаблювало репрезентативну функцію партій як виразників значущих соціальних розмежувань та, відповідно, не сприяло підвищенню їх авторитету [14].

Таким чином, специфіка вітчизняного партійного будівництва поступово зумовлюється конвертацією капіталу в партійний ресурс, відбувається формування партій під «бізнес-замовлення», тоді як традиційно застосовується зворотній процес - залучення капіталу до партій. Саме це сприяє подрібненню партій та їхньому «розмаїттю», оскільки партії орієнтуються не на суспільно - значуще соціальне замовлення, а на бізнес-план. Найбільш очевидним наслідком такої фрагментації є низький рівень ефективності парламенту. Чим більше партій та фракцій представлено у парламенті, то нижчою є політична послідовність політики парламенту, тим складніше забезпечити механізм взаємної відповідальності парламенту і уряду. Відтак сильнішою є виконавча влада (в умовах України - президентська вертикаль) і слабшою та менш авторитетнішою законодавча. Іншим наслідком вітчизняного партогенезу стає своєрідна ідеологічна мімікрія вітчизняних партій, коли їх ідеологічне забарвлення (ідентифіковане, насамперед, в назвах партій) не має нічого спільного зі справжніми цілями, що ставить перед собою дана політична сила. Звідси й масове «розмноження» т. зв. «центристських» партій, які начебто відображають інтереси міфічного середнього класу.

Дослідники вважають, що вибори 1998 р. сприяли формуванню в парламенті держави системи малих партій [15]. З восьми партій, що подолали у 1998 р. чотирьохвідсотковий бар'єр, КПУ набрала більше всіх - 24,65 % голосів виборців у пропорційній частині (разом з мажоритарниками отримала 123 мандати). Разом з другою за величиною партією - НРУ (9,4 % голосів, 44 мандати в цілому), - отримали 37,1 % мандатів.

На думку деяких дослідників, одним з чинників лідерства цих двох партій став певний консерватизм українського виборця. На їх переконання, український виборець з великими труднощами сприймає нові партії, що є надійною ознакою стабільності його політичних уподобань. Під час виборів 1998 р. населення не сприйняло новоутворені партії, такі, наприклад, як НДП і СДПУ(о), тому результати голосування за них виявилися несумірними з адміністративним, фінансовим і інформаційним ресурсами, що були їм підпорядковані [16].

Як вже вище зазначалось, головним трендом розвитку партійної системи на цьому етапі стає посилення диктату президентської гілки влади. На думку І. Жданова та Ю. Якименко, серед суб'єктивних чинників політичного процесу головним є прагнення діючого на той час Президента мати справу з «контрольованим» парламентом, який законодавчо оформляв би політичну волю глави держави. Серед застосованих методів впливу можливо виокремити наступні:

вплив на тип виборчої системи. Глава держави п'ять разів застосовував вето до Закону «Про вибори народних депутатів України», наполягаючи на збереженні мажоритарно- пропорційної системи. Головна мета цих дій - збереження важелів адміністративного впливу на процес виборів у мажоритарних округах, а також контролю над діями мажоритарників у майбутньому складі парламенту. Відомо, що більшість депутатів, яких було обрано за мажоритарними округами у 2002 р., вступили до пропрезидентської фракції «Єдина Україна»;

вплив на сам процес парламентських виборів. Головним інструментом влади виступає застосування адміністративного ресурсу на парламентських виборах із метою забезпечення проходження в парламент пропрезидентських сил і недопущення в нього небажаних кандидатів чи опозиційних партій;

вплив на внутрішню парламентську структуру. Відразу після парламентських виборів 2002 р. структура фракцій у принципі відповідала структурі партій (блоків), які подолали чотирьохвідсотковий бар' єр. Проте під впливом, зокрема, й глави держави, деякі фракції зникли з політичної карти Верховної Ради України, зате з'явилися нові, створені на незрозумілій не лише виборцям, а й багатьом експертам основі [17].

Таким чином, структуруюча функція виборчої системи впливала на партійну фрагментацію лише на початку чинної легіслатури. В подальшому визначальним чинником структурно-інституційних