Як відомо, в результаті політичного компромісу для виборів 2002 р. була збережена змішана виборча система зразка 1998 р. Вдосконалення виборчого закону відбувалося в основному за рахунок доопрацювання виборчих процедур, введення додаткових бар'єрів для дрібних та маловпливових політичними партій зокрема. Введення грошової застави замість громіздкої та неефективної системи збору підписів слугувало певним бар'єром для дрібних партій з точки зору їх ресурсної бази. Водночас це усунуло певні протиріччя, що виникали під час виборів 1998 р., коли підписів на підтримку якої-небудь партії було зібрано значно більше, ніж голосів під час голосування. Скорочення терміну передвиборчої кампанії до 90 днів також створювало певний бар'єр для дрібних партій, які нездатні були здобути належну електоральну підтримку та одночасно стимулювало створення передвиборчих коаліцій [18].

Із 33 списків, включених до виборчого бюлетеню для голосування у багатомандатному окрузі (11 блоків і 22 партії), 4 % бар'єр подолало шість (три блоки і три партії). Всього за переможців проголосувало 75,72 % виборців, решта партій і блоків отримали 18,12 % голосів. 2,45 % виборців проголосували проти всіх, 3,71 % бюлетенів були визнані недійсними [19].

Досить парадоксальна ситуація склалася на місцевих виборах. Кампанія виборів місцевих рад і міських, сільських та селищних голів стартувала де-факто за відсутності відповідного закону. Внаслідок цього спершу почалася виборча кампанія до місцевих органів влади, а потім уже ця кампанія набула остаточного законодавчого оформлення. Верховна Рада намагалася продублювати щодо місцевих рад змішану виборчу систему. Але Президент Л. Кучма неодноразово накладав вето на новий закон - у результаті вибори довелося проводити за перелицьованим старим законом, заснованим на мажоритарному принципі, де політичні партії та блоки грають другорядну роль [20].

Застосування змішаної, незв' язаної виборчої системи визначило специфіку дії законів М. Дюверже в українській політичній практиці. У той час як використання в одномандатних округах системи відносної більшості при голосуванні в один тур сприяло «дуалізму партій», у протилежному напрямі - на фракціоналізацію майбутнього парламенту діяло застосування пропорційного представництва у загальнонаціональному окрузі. На думку В. Фесенка, використання мажоритарної системи відносної більшості при проведенні виборів до Верховної Ради України по одномандатних округах в 1998 р. підтвердило правоту М. Дюверже, але в специфічній формі. Феномен двопартійності (дуалістичності політичного процесу) виявився у формі змагання між безпартійним кандидатом і кандидатом, який представляв сильну в даному окрузі партію. З 225 мажоритарних округів в 120 спостерігалася саме така ситуація [21]. В якості іншого аргументу можна розглянути результати змагання між партіями за мажоритарними округами. Як відомо, два найпотужніші партійні об'єднання (Блок «За єдину Україну» - 29,33 %, блок «Наша Україна» - 18,67 %) поділили між собою майже половину (48 %) мандатів, отриманих по одномандатних округах.

Одночасно застосування змішаної системи впливало на стабільність парламентських фракцій: депутати, які покладали надії на переобрання за партійними списками, демонстрували більшу лояльність до перебування у певній фракції, ніж мажоритарники. Мажоритарники, за якими стояли виборці певних округів, не завжди мали достатньо мотивації для постійного перебування у певній фракції [22].

Досвід роботи парламентів попередніх скликань засвідчив наявність чіткої тенденції міжфракційних переходів саме депутатів-мажоритарників, що дестабілізувало прогнозованість у роботі парламенту і фактично унеможливлювало формування парламентської більшості, без чого неможливо реалізовувати урядову програму. Українська політична практика також засвідчила, що така виборча система має значно більше потенційних можливостей для різноманітних маніпуляцій і зловживань, ніж загальнонаціональний виборчий округ (пропорційна система), оскільки значно легше застосувати, наприклад, адмінресурс чи відвертий підкуп виборців на незначній території [23].

Особливості політичного режиму в Україні детермінували інші особливості електорального процесу в країні. У масовій свідомості більшість парламентських виборів сприймається в якості проекції виборів президентських. В значній мірі це стосується й парламентських виборів 2006 р., які більшістю спостерігачів сприймалися саме в якості «додаткового» туру голосування президентських виборів 2004 р.

На думку вітчизняних дослідників, аналогічно під час виборів 2002 р., голосуючи за ту чи іншу партію чи виборчий блок, виборець так чи інакше ототожнював їх з лідером списку, якого в свою чергу розглядав як імовірного претендента на президентську посаду в 2004 р. Одночасно й імовірні учасники майбутньої президентської кампанії розглядали парламентську кампанію як підготовчий етап і можливість зайняти найвигідніші позиції напередодні головної баталії. Саме цим продиктоване бажання лідерів виборчих блоків згуртувати довкола себе не лише своїх прихильників, а й навіть ворогів своїх майбутніх конкурентів, що призвело до ідеологічної розмитості більшості виборчих списків.

Специфіка власне президентських виборів в Україні полягає в тому, що постать Президента держави сприймається в якості представника інтересів широких соціальних верств, а не однієї окремо взятої політичної сили. Президент України не може обіймати посади і в політичній партії як одній із форм об'єднання громадян. Він є главою держави, а лідер політичної партії в символічному розумінні може представляти лише частину громадян. Доречно нагадати, що голові Верховної Ради України та його заступникам хоч і заборонено бути членами партійних фракцій, але вони мають право очолювати партії. Одночасно політичні партії не можуть відсторонитись від участі у президентських виборах, оскільки відмова від участі у виборах може слугувати підставою для скасування реєстрації партії [24].

Тому, незважаючи