Багатовікова (тисячолітня) світова практика насильницького державотворення сформувала відповідну парадигму державно-управлінських систем, яку було покладено в основу розвитку історії людської цивілізації і яка збереглася, використовується і розвивається у процесах сучасного державного будівництва. Про суть цієї парадигми і необхідність формування нової парадигми державно-управлінських систем детально описано в монографії В. Мартиненка [3]. Суть цієї парадигми полягає у формуванні та розвитку суб'єкт-об'єктної взаємодії між державою (суб'єктом) і суспільством (об'єктом), що й знаходить свій прояв у виникненні й пануванні впродовж багатотисячолітньої історії розвитку людської цивілізації авторитарної форми правління в державі - правління меншості. Звідси виходить, що теорія державного управління сформувалася на основі вивчення історії багатотисячолітньої практики формування та розвитку саме авторитарної форми правління (форми правління наближеної до ідеального авторитаризму - автократії, абсолютизму, деспотії, тиранії тощо).
Отже, основу і теорії, і практики державного управління складають суб'єкт-об'єктні відносини між соціальною системою, яка управляє (державою), і соціальною системою, якою управляють (суспільством). Держава як система, яка управляє суспільством, завжди створювалася, якщо не однією особою, то невеликою групою людей, які уособлювали владу і вибудовували інституційну систему влади, яка була їм підконтрольною, підзвітною і виконувала їхню волю. Для авторитарної форми правління, яка вибудовує організаційну структуру державної влади й управління згори донизу, формування суб'єкт-об'єктної системи відносин між державою і суспільством є природним, абсолютно логічним і зрозумілим алгоритмом - правитель (його найближче оточення) створює таку систему державної влади, яка дозволяє йому одноосібно впливати на хід розвитку суспільних процесів у країні. При цьому чим більша країна і територіально, і за кількістю та різнорідністю населення, тим більш громіздкою, складною і забюрократизованою є система державного управління, побудована згори донизу, і, як свідчить історія, менш ефективною. За таких умов джерелом і носієм реальної влади є правитель і його найближче оточення, а також вся система державної влади й управління, оскільки саме з її середовища відбувається відбір кадрів на керівні посади в державі. Це є і логічним, і зрозумілим для всіх.
Відтак, майже двадцять століть історія розвитку людської цивілізації не знала демократії. Людство розвивалося за логікою автократичного алгоритму формування і розвитку держави; і лише в XVII ст. люди знову почали шукати шляхи повернення до демократії, становлення та розвитку форм і методів демократичного врядування, звертаючись, знову ж таки, до досвіду афінської демократії. Але ж світ майже за дві тисячі років настільки змінився, що використання досвіду демократичного врядування, характерного для Афін як міста-держави, на рівні держав, які були створені у світі на кінець XVII ст. (а тим більше, сучасних держав) є, щонайменше, не коректним. Це зовсім інші держави і за своєю природою формування, і за розмірами, і за складом громадянства тощо. І те, що афіняни вважали демократичним, з огляду на сьогодення, з ними важко погодитися. Скажімо, "щоб бути громадянином, індивід мав бути дорослим, вільним афінянином чоловічої статі. Жінок, чужинців, які постійно проживали в місті, рабів (що становили, напевне, більшість населення) - усіх їх не брали до уваги. Громадянином, фактично, був тільки кожен десятий афінянин. Отже, з погляду ХХІ ст., афінська демократія видається навряд чи взагалі демократичною" [1, с. 5]. Але саме досвід афінської демократії і вітчизняні, і зарубіжні науковці, зазвичай, закладають в основу сучасної теорії демократичного врядування і пропонують їх упроваджувати. А оскільки на практиці такий досвід не приживається, то всіх громадян закликають з цим змиритися, посилаючись на вислів В. Черчіля: "Ніхто не стверджує, що демократія досконала і наймудріша. Навпаки, кажуть, що демократія - найгірша форма врядування, за винятком усіх інших форм, до яких пробували вдаватись від часу до часу". Прикро, що дуже часто цю цитату наводять ті, хто відносить себе до демократів, наче виправдовуючи тим самим існуючі складнощі і очевидну парадоксальність сучасної теорії і практики демократичного врядування. Але при цьому всі акцентують увагу на першій половині наведеного висловлювання і мало звертають уваги на другу його половину, де сказано, що "демократія - найгірша форма врядування, за винятком (тут і далі курсив - авт.) усіх інших форм, до яких пробували вдаватись від часу до часу". В.
