Черчіль підкреслює, що всі інші форми, до яких пробували вдаватися люди час від часу, є кращими за демократію. І він правий, тому, що "сучасна демократія" формується на основі історично створеної практики структуризації суспільства і державного управління ним, що базується на насильницьких формах і методах впливу однієї частини суспільства (меншості - навіть за умов афінської демократії, де тільки кожен десятий вважався громадянином і мав доступ до демократичних механізмів врядування) на іншу (більшість).
Змусити недемократичну систему врядування діяти за демократичними принципами, чим, власне, й займається транзитологія - це велика практична проблема, яка за умов збереження інституційних механізмів старої системи державного управління не має вирішення. І тут виникає велике питання наукового осмислення (переосмислення) історично сформованої теорії і практики державного управління в контексті демократичного врядування, з тим, щоб віднайти найоптимальнішу модель переходу від автократії до демократії, психологічно адаптуватися і здійснити демократичний транзит з найменшими суспільно-політичними та соціально-економічними затратами.
Саме пошук механізмів адаптації інституційних засад афінської демократії до реалій, які тисячоліттями формувалися під впливом автократії (влади меншості), є тим каменем спотикання, який лежить на шляху формування істинної теорії демократичного врядування (влади більшості) в сучасних транзитивних умовах. І щоб сформувати цю "істинну теорію", необхідно "звільнитися від засвоєних уявлень (у тому числі і про демократію - авт.) і цілком по-новому побудувати систему своїх поглядів" на перспективу цивілізаційного розвитку.
Згадаємо, що демократія - це народна влада, влада, яку створив народ і яку він має використовувати як інструмент владного впливу на соціально-економічні процеси і тим самим реалізувати себе як суб'єкта, який за умов автократії завжди був, є і буде об'єктом владного впливу з боку держави. І це є джерелом виникнення та прояву багатьох парадоксів сучасної теорії і практики державного управління. Але, якщо демократія знаменує народну владу, то, очевидно, за реальних умов розвитку демократії, саме народ має бути суб'єктом влади, саме народ має формувати державу і впливати на неї, як на свій владний інструмент, спрямовуючи його дію на суспільні процеси як на об'єкт. За таких умов виникає потреба в чіткому розмежуванні понять "держава", "народ" і "суспільство". На сьогодні ці поняття, зазвичай, помилково ототожнюються. І поки не розведено ці терміни, наповнивши їх відповідним змістом, - не зніметься вуаль парадоксальності із сучасної теорії і практики державного управління. Не зможемо збагнути, чому держава і люди, які її приводять у дію - державні службовці, використовують її як інструмент частіше у своїх інтересах, аніж в інтересах народу, як того вимагає класична теорія демократичного врядування. А глибинна суть сучасного розуміння цієї теорії нині зводиться майже цілком до "виборів" собі "царя", який потім на власний розсуд може діяти як в інтересах народу, так і у власних інтересах. Це свідчить про велику прірву між класичною теорією демократичного врядування і практикою її впровадження в життя. І ця прірва з роками не зменшується, а зростає в силу того, що сучасна теорія демократичного врядування базується на практиці авторитарного державного будівництва, що є, на наш погляд, принципово помилковим підходом [4]).
В умовах абсолютної (ідеальної) демократії суб'єктом формування системи влади в будь-якій країні є народ, який у цій країні проживає. Тому демократію слід розглядати не як конкретний тип урядування, що має набути якоїсь визначеної форми, а певний ідеал, це те, чого прагнуть, на що сподіваються люди [1, с. 21]. Ми вважаємо, що теорію демократичного врядування в принципі не можливо розробити на історичній світовій практиці державотворення і моделях авторитарного державного будівництва. Перш за все, необхідно розробити за принципово іншим алгоритмом (не згори донизу, а знизу вгору) і на принципово інших засадах ідеальну модель демократичного врядування, до якої прагнуть і на яку сподіваються люди та, орієнтуючись на неї, визначатимуть напрями та розроблятимуть оптимальні механізми демократизації державного управління на перехідний період від авторитарного державного управління меншості суспільства до демократичного врядування його більшості.
Але, знову ж таки, чим більша країна, і територіально, і за кількістю та різнорідністю населення, - тим більш громіздкою і складною є система демократичного врядування, побудована знизу вгору, а отже, менш ефективною. За таких умов джерелом і носієм реальної та ефективної влади є народ, який безпосередньо здійснює самоврядування на території свого постійного місцепроживання, а також уся система місцевого самоврядування, що діє на цій території, із середовища якої делегуються представники до різних рівнів органів державної влади для захисту прав і свобод громадян, що проживають у відповідній територіальній громаді.
Таким чином, шляхом простого порівняння двох прямопротилежних форм і систем урядування не важко помітити спільну закономірність їхнього формування та розвитку: рівно, як авторитарно управляти, так і демократично врядувати легше і ефективніше в державі з меншою територією і з меншою кількістю населення Очевидно, саме тому і авторитарна, і демократична форми правління з'явилися ще в той період розвитку людської цивілізації, коли людські поселення компактно формувалися на вільних землях і були невеликими як за територією, так і за кількістю населення. Згодом вони розросталися і перетворювалися на міста-держави - одні з авторитарними формами правління, інші - з демократичними. І ті, й інші були багатотиповими і багатомодельними. Згодом
