Війни та завоювання суверенних міст-держав і невеликих територіальних поселень призвели до штучного створення великих за територією та населенням держав (імперій), що водночас підривало ефективність як авторитарної, так і демократичної форм правління: демократія стала прерогативою лише аристократичних верств населення, що руйнувало авторитарну форму правління "зсередини"; аристократи, відтіснивши простолюд від безпосереднього впливу на владу, зруйнували засадничі цінності і характеристики демократії, що призвело до втрати нею своєї авангардної ролі в цивілізаційному розвитку і породило в людських головах безліч парадоксальних ситуацій щодо розвитку суспільних явищ і процесів.

Отже, людство як продукт взаємодії авторитарних соціальних систем, вступило в епоху демократизації, а відтак, епоху свого парадоксального розвитку, не розуміючи суті багатьох суспільних явищ і процесів. Догматично сприймаючи їх, люди все більше вводять себе в оману, звільнитись від якої стає все важче й важче. Такий парадоксальний процес суспільного розвитку однаково можна назвати перехідним етапом як від авторитаризму до демократії, так і від демократії до авторитаризму. Цей процес спрямовано на взаємознищення авторитарних і демократичних форм правління. А що може прийти натомість, важко сказати, але, очевидно, сформується (і вже формуються) безліч різноманітних "гібридних форм правління", яким, з огляду на сьогодення, дуже проблематично дати наукове пояснення.

Перманентний процес існування (взаємознищення) "гібридних форм правління", які органічно намагаються поєднати дві прямопротилежні форми правління - авторитарну (державне управління) і демократичну (місцеве самоврядування), може бути досить довготривалим, але малоперспективним в історичному контексті розвитку людської цивілізації. Таким шляхом рухаються країни Західної Європи. Безперспективність цих "гібридних форм правління" полягає в їхній парадоксальності, глибоке коріння якої криється в намаганні суспільства змусити авторитарну, по своїй суті, систему державної влади й управління виконувати демократичні функції та слугувати суспільству. І якщо для країн Західної Європи багатовікові традиції співіснування державного управління і місцевого самоврядування на так званому "проміжному рівні" (регіональному) сприяють їхньому усталеному розвитку, то для країн Східної Європи і, зокрема України, необхідні більш прогресивні, демократичніші форми правління. На переконання державних службовців у тому, що вони мають слугувати не державі як системі інститутів влади, а суспільству в Україні, може піти багато часу, а результат буде нульовий: державний службовець завжди слугує системі, яка діє незалежно від нього як особистості. За іншого випадку вона його просто виштовхує зі свого середовища.

Суть нового погляду на стару проблему розвитку демократичного врядування полягає в тому, що демократична держава ХХІ ст., на відміну від держав з багатотисячолітньою історією, має формуватися і розвиватися за принципово новим алгоритмом, який спирається не на інституційні, нормативно-правові засади штучно створеної системи суб'єкт-об'єктного впливу держави на суспільство, а на засади природно зумовленої самоорганізації людей - інститути сім'ї, територіальної громади і місцевого самоврядування. Усі інші утворення є штучними, а отже, нездатними до саморозвитку, такими, що завжди потребують зовнішньої підтримки.

Сім'я ХХІ ст. - це первинна самоорганізовна чарунка суспільства, на якій базується вся надбудова його соціальної самоорганізації та саморозвитку. Самоорганізовна сутність сім'ї починається там і тоді, де й коли виникають сімейні потреби, спричинені самозбереженням, відтворенням і саморозвитком себе як первинної ланки суспільства. Самоорганізовна сутність сім'ї закінчується там і тоді, де й коли вона не спроможна самотужки задовольнити певні свої потреби, або її задоволення виходять за межі її компетентності і, тим самим, стає для неї проблематичним. За таких умов вона об'єднується з іншими сім'ями для вирішення спільними зусиллями їхніх загальних проблем, утворює відповідні органи міжсімейної самоорганізації та делегує до них своїх представників, наділяючи їх відповідними функціями і повноваженнями.

Розширюючи межі самоорганізації на міжсімейному рівні, органи міжсімейної самоорганізації (а такими органами можуть бути будинкові, вуличні, мікрорайонні комітети тощо) формують орган місцевого самоврядування, який займається тими проблемами, що виникають на міжсімейному (територіальному) рівні. Саме сім'я (а не окремі її члени), яка формується й розвивається на принципах самоорганізації, має бути первинним суб'єктом, що діє на базовому рівні формування та розвитку системи самоорганізації громадян - основи представницької демократії.

Таким чином, сформовані органи самоорганізації громадян утворюють на рівні територіальної громади систему місцевого самоврядування. Кожен такий орган має чітко визначені і делеговані знизу вгору повноваження і функціональні завдання. Кожна сім'я знає, який орган самоорганізації системи місцевого самоврядування переймається та вирішує ті чи інші суспільні проблеми на рівні територіальної громади.

За таким же алгоритмом органи місцевого самоврядування формують представницькі органи регіонального врядування, а останні - представницькі органи державного врядування. Цю цілісну систему врядування, побудовану знизу вгору, починаючи від сім'ї і закінчуючи формуванням державних і міждержавних представницьких органів, ми й називаємо системою демократичного врядування (курсив - авт.). Теоретичне обґрунтування алгоритму формування та розвитку такої системи дасть можливість сформувати теорію ідеального демократичного врядування, орієнтуючись на яку, і науковці, і практики від державного управління зможуть більш результативно підійти до вирішення проблем демократизації механізмів державного управління, бо всі знатимуть, чого прагнуть, і розумітимуть, куди і як треба рухатись.

Специфіка перехідного періоду від автократії до демократії в тому й полягає, що теорія демократичного врядування, на відміну від теорії авторитарного управління, не може формуватися і розвиватися