під час різного роду революцій, страйків, загальна атмосфера невизнання домінуючої сили законів усе це працює на користь розповсюдженню загрозливих явищ девіацій. Тривалий час мала місце відмова від релігійних догм, які пробуджували моральний закон і совість - головного поліцейського поведінки людей, що також сприяло дезорієнтації молоді в соціальному просторі. Е. Сведенборг писав: "У кожної людини є воля та розуміння, і також є взаємне сполучення волі та розуміння, у злих, як і у добрих, але любов волі відмінна у кожного, так само, як і мудрість розуміння, такою мірою, що у добрих і у злих воно протилежне; у добрих є любов до добра і потім розуміння істини, а у злих є любов до зла і потім розуміння неправди. І тому, що у добрих любов волі не тільки очищена розумінням, але й ще вдосконалена і звеличена, ... у злих любов волі зіпсована, спотворена і огрубіла розумінням [7, с. 227]. Отже, воля та розуміння мають бути спрямовані в одне русло - русло добра та справедливості, моральних чеснот, що однаково важливо як для вихованців, так і вихователів.
У сучасній соціологічній літературі склався підхід, який абсолютизує роль родини у подоланні девіантних явищ. Зокрема І. Пєша і Н. Комарова щодо ролі сім'ї у вихованні, зазначали: "Насамперед сім'я забезпечує: природність процесу виховання; емоційний контакт дитини з дорослими членами родини, який ґрунтується на довірі; виховання в такому мікросередовищі, яке найповніше відповідає вимозі поступового залучення дитини до соціального життя; тривалість виховного впливу батьків; інтегративний характер виховання; індивідуальний підхід до кожної дитини; взаємозацікавленість у стосунках; контроль за негативними проявами серед дітей, за негативними впливами на них як внутрішніх, так і зовнішніх факторів - однолітків, засобів масової інформації, мистецтва, молодіжної субкультури тощо [5]. Автор притримується тієї точки зору, що система виховання в родині без системних заходів державного регулювання не зможе дати необхідний ефект. Негативи в родинних стосунках часто є причиною девіацій, і це відбувається в усе більшій кількості українських родин. Жорсткий примус стосовно дорослих і дітей дотримуватися норм і правил соціального життя є необхідним в умовах непередбачуваності, обумовленої перехідним періодом до ринку.
Часто коріння девіації лежить у глибинних процесах подружнього життя сім'ї, коли дитина стикається з байдужістю, нерозумінням, колізіями між батьками, неправильно встановленими пріоритетами. Це породжує такі девіації, як обрання дітьми поведінки безпритульних, бродяжництво, жебрацтво тощо. Сьогодні в соціальній літературі безпритульність описується як "стан людської особистості, який характеризується відсутністю мінімальної пристосованості до вимог, що висуваються до поведінки суспільством" [5, c. 48]. Але ця безпритульність нерідко породжена асоціальними формами насильства в родині, яка нав'язується дітям дорослими. Якщо державою законодавчо встановлена, але обмежена процедура контролю відповідальності, у т. ч. карної, батьків за неправильне виховання дітей, у суспільстві зі спотвореними орієнтирами нема чого сподіватися на тотальну свідомість батьків щодо своїх моральних обов'язків перед дітьми. Отже, безпритульність дітей є яскравішим прикладом девіацій, породжених незрілістю соціальних форм виховання.
Недосконалою є система державного опікування та піклування за неповнолітніми, зокрема в системі дитячих будинків та інтернатів, що є притаманним не тільки Україні, а й багатьом країнам колишнього Радянського Союзу, зокрема Росії. За російськими статистичними даними, кожна п'ята дитина після системи інтернатів протягом перших п'яти років стає безпритульним, кожний другий здійснює злочин, кожний сьомий намагається покінчити життя самогубством, кожний третій має алкогольну або наркотичну залежність. Тобто, стосовно лише 10 % інтернатських дітей є шанс, що він чи вона виростуть нормальним членом суспільства [6].
Сучасне українське суспільство породило, на нашу думку, три категорії батьків, діти яких стають безпритульними та схильні до девіантної поведінки. До першої віднесемо „соціально неблагополучні" родини, які своєю поведінкою демонструють недостатню соціалізацію і які не можуть внаслідок морально-вольових якостей займатися вихованням дітей. Як результат, відбувається викривлення уявлень дитини про соціальні ролі. Тобто, ці родини демонструють явища відсутності і волі, і розуміння добра.
Друга категорія - це батьки, які в силу морально-вольових якостей хотіли б і могли б виховувати своїх дітей, однак за браком часу, через спрямування на кар'єрне зростання, а інколи і просто на елементарне заробітчанство заради виживання родини, вони практично позбавлені можливості приділяти час своїм дітям і давати їм належне виховання. У таких батьків при сильних вольових якостях відсутнє розуміння пріоритетності цілей родини.
До третьої категорії належать родини, де діти відчувають брак уваги з боку батьків внаслідок небажання останніх спілкуватися з дітьми, бо вони надто переймаються власними особистими інтересами. Отже, за словами Сведенборга, поняття "любов волі" спрямоване на внутрішнє "я", а не соціальне "ми", бракує розуміння важливості побудови мікромоделі суспільства у власному оточенні.
Незалежно від того, в якій із зазначених типів родини "виховувались" діти, у таких дітей відбувається частіше за все втеча від соціуму, що має прояв в уході з дому, бродяжництві, відмові від навчання і/або формування нового типу культури та поведінки (графіті, субкультурні девіації, зокрема, сленг, татуювання, шрамування), які демонструють оточуючим свій вибір.
Збільшення чисельності "дітей вулиць" в першу чергу пов'язане з динамікою негативних процесів сімейного життя. Причому ці процеси спостерігались досить тривалий період. Ще в 1990 р. у доповіді ЮНІСЕФ Незалежною комісією з гуманітарних
