Дійсне право, регуляторна політика спрямовані на забезпечення природних прав людини, з позицій пересічного громадянина вважатимуться справедливими. Водночас у будь-якому випадку підданий або громадянин зобов'язаний, за словами Б. Спінози, "виконувати накази держави, хоча б він і вважав їх несправедливими" [148; 301] Лише ті веління держави, що кваліфікуються як злочинні, не можна виконувати. Згідно зі ст. 60 Конституції України, "ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність".

Результати досліджень праць дореволюційних і сучасних теоретиків права свідчать, що до цього часу не тільки не розроблено філософських засад конструктивного право-державотворення, яке б забезпечувало побудову і функціонування права і державних інститутів як високоморальних сутностей, а й навіть не визначено однозначно ні предмета, ні об'єкта філософії права. Так, наприклад, дореволюційний класик-правознавець Г. Шершеневич вважав, що загальна теорія права, так само як історія філософії права та його політика, є складовою філософії права [174, 24]. Таке ж наповнення цієї науки, а отже її предмет та об'єкт, уявляв собі й інший видатний правознавець минулого — Л. Петражицький: "Під філософією права ми розуміємо загальне вчення про право як з теоретичної, так і з політичної точки зору. Іншими словами, науку, що містить у собі теорію і політику права" [132, 5].

Аналіз сучасних досліджень дає змогу виділити вже інші підходи до інтерпретації філософії права. Перший — це так званий філософський підхід, коли під філософією права розуміють застосування основних принципів і категорій філософії до права. На думку Дж. Кері- мова, до них належать категорії діалектики чи гносеологічні категорії [75], а за А. Васильєвим — категорії соціальної філософії [32]. Але такий підхід не визнає ніякої нової дисципліни на межі філософії та правознавства. Його автори не показали можливість застосування цих категорій у практичній діяльності до правотворення.

Другий — науковий підхід, у межах якого під філософією права мають на увазі систему загальнонаукових і спеціально-наукових методів, що застосовуються до права (соціологічний, кібернетичний, системний та ін.), а також вчення про ці методи. Вперше таке уявлення було сформульовано В. Казимирчуком. Недоліком цього підходу є те, що він не дає уявлення про філософію права як про синтетичне знання, оскільки відповідно до нього окремі науки, з одного боку, і правознавство — з іншого існують ніби самі по собі. І знову ж таки В. Казимирчук не озброює практику викладом практичної технології правотворення за допомогою відповідних методів.

Третій підхід, який умовно можна назвати філософсько-правовим, передбачає наявність особливої дисципліни, що виконує філософічну роль стосовно правознавства в цілому. Завданням цієї дисципліни є гносеологічний аналіз різних типів правопізнання та пра- ворозуміння. Зокрема, таку точку зору висловлює Ю. Єршов, який вважає, що філософія права — це "наука про пізнавальні ціннісні та соціальні засади права" [56, 9]. Цей підхід дає змогу уявити філософію права як деяке синтетичне знання, що опосередковує ланку між філософією і теорією права, певний аспект філософії, що полягає у гносеологічному аналізі засад правової теорії. Так, професор Берлінського університету І. Колер ще на початку ХХ ст. зазначав, що філософія права є галуззю філософії, яка має на меті пізнати становище людини і людської культури (точніше — юридичний статус людини та її правову культуру). Проте це лише підступи до нової науки, якщо мати на увазі її існування не як самоціль, а як засіб для управління її об'єктом — правотворенням [80].

Серед сучасних праць українських дослідників філософії права також не досягнуто єдиної думки щодо предмета цієї науки. Л. Петрова викладає класичну філософію права, предметом якої є "ідея права — поняття права та його втілення" [134, 5]. "Що насправді є правом?" — ось основне питання філософії права, вважає автор. Філософія права "... виявляє за змінюваними юридичними явищами вічну ідею права, яка розкривається розумом людини. В ній — його сутність" [134, 12]. В. Шкода почав із запитання: "Що досліджує філософія права?". Воно тягне за собою запитання про те, чим цікавиться філософ, який зосереджує увагу на праві. Відповідь виглядає так: філософ цікавиться поєднанням думки і вольового акту. Мислення і практична дія — найзагальніші поняття, що характеризують людське буття. Філософствувати означає вільно міркувати над першоосновами, над власним мисленням. Практична дія має на меті зменшити розрив між сущим і належним. Постає проблема цінності як фундаментальної властивості культури. Право має орієнтуватись на природні цінності людини. Так виникає ідея природного права. Позитивне право повинне відповідати природному, Закон — Праву. Ця проблема посідає центральне місце у філософії права (або правовій філософії). Загалом же, підкреслює В. Шкода, "правова філософія покликана зрозуміти підвалини права, що кореняться в глибинах культури. А в ширшому значенні — зрозуміти людину завдяки розумінню права" [175, 41]. Отже, предметом філософії права він вважає культурні підвалини права, саму людину, яка вчиться крізь призму права.

Не вдаючись у детальний аналіз праць з філософії права, зазначимо, що багатьом з них притаманний виклад положень про філософію права. Практиці ж потрібні засади самої філософії права, які можна було б застосувати в процесі правотворення, розроблення проектів регуляторних актів. Безумовно, положення про філософію права мають певний пізнавальний характер. Щоб з'ясувати, чи використовуються вони на практиці, нами здійснено соціологічне дослідження, в процесі якого опитувались розробники законопроектів, представники Комітету Верховної Ради України з правової політики, працівники юридичного відділу Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції. На запитання: "чи використовуєте ви в процесі пра- вотворчої роботи положення філософії права?", вони відповіли "ні". Серед причин зазначалися:

1) відсутність практичної потреби;

2) існуюча література з філософії права не озброює практику положеннями, які могли б безпосередньо використовуватися в процесі правотворчої роботи.

І, дійсно, наявні підручники не містять визначення сутності філософії позитивного права, відповіді на запитання — яка саме ідеологія має бути закладена в основу формування правової, регуляторної політики. Багато хто з авторів вдаються до викладу концепцій різних шкіл, вчень, але якщо це не завершується обґрунтуванням ідеології того, які саме школа, вчення повинні бути покладені в основу сучасного правотворення, то така робота, підручник нічим не відрізняються від праць з історії політичних вчень або історії держави та права.

Важливим є визначення найвищих суспільних цінностей, тобто формулювання критеріїв, яким має відповідати правова (регуляторна) політика і відповідність або суперечність яким зумовлювали б відповідність або невідповідність проекту правового акта правовій політиці. А ці критерії не є очевидними. Наприклад, розглянемо такі ціннісні інститути, як демократія, права людини. В одних країнах (Заходу) ці інститути належать до вищих суспільних цінностей, в інших (Корея, В'єтнам, Сінгапур, Тайвань, певною мірою Японія) увага акцентується на пріоритеті групи над особистістю, влади над волею, відповідальності над правами.

Насправді річ тут не в географії, а в релігійних системах, до яких належать країни. Регіонами, в яких демократичні інститути, права людини мають невелику підтримку, є ісламський світ, що простягається від Марокко до Індонезії, а також країни на сході Азії, в яких переважає вплив конфуціанства і китайської культури. Практично всі дослідники кореляційного зв'язку між релігіями Сходу і демократією стверджують, що традиційне конфуціанство є або недемократичним, або антидемократичним. У конфуціанських суспільствах немає спрямованості на протиставлення прав людини державі. Це справедливо настільки, що якщо індивідуальні права й існують, то вони створені державою. Водночас, скажімо, у Британії позитивне право, що утверджує права людини, походить від звичайного, яким так пишаються англійці. Останнє, що глибоко спирається на християнські ідеали і має біблійні джерела, містить значно більше прав людини порівняно з правом писаним. І цих традицій неухильно дотримуються. В азійських же країнах пріоритет віддається порядку й ієрархії. Конфлікт ідей, груп і партій вважається небезпечним, незаконним.

Дуже важливо підкреслити, що в конфуціанстві суспільство і держава злиті воєдино. Там не визнається легітимність автономних соціальних інституцій, які збалансували б вплив уряду на національному рівні. Як зазначає у своїй праці "Конфуціанство і модернізація" Ю Шенг Лин, "у