Явно проглядається однаковість моделювання держави (організації) Аристотелем і Цицероном, Хомою Аквінським і Мар- силієм Падуанським, Г. Гроцієм, Дж. Локком та І. Кантом. Немає сенсу знову розглядати уже виявлені нами елементи цього підходу, але потрібно підкреслити його особливість, про яку поки не згадувалося. Полягає вона в тому, що класики політико-філософської думки не вбачали в образі держави якого-небудь іншого утворення, ніж політичне співтовариство — союз, що скріплюється певними залежностями людей, специфічна, єдина і цілісна безліч індивідів тощо. Тому для них держава не була комплексом якихось інститутів, групою осіб, окремою персоною, що перебуває ззовні цього політичного співтовариства, існує окремо від нього. Але від цього державність у їхньому уявленні не "роздвоюється" і тим більше не трансформується в адміністративно-поліцейську корпорацію.

Отже, для побудови бажаної моделі держави, державної політики у теоретичному плані мають бути виділені певні механізми, за допомогою яких забезпечувалася б такого роду цілісність, а отже і відповідна спрямованість цієї політики. Це можуть бути загальні ідеологічні цінності, національна ідея, патріотичні почуття, які мають базуватися на національних цінностях, належності до титульної нації тощо. Найбільш ґрунтовними вважаємо соціальні цінності, що випливають з релігійних вчень, зокрема християнської доктрини, оскільки вони є вічними, а отже наймудрішими.

Водночас не можна стверджувати, начебто розглянута модель держави єдино відома світовій політичній думці. Так, загальним надбанням давньоіндійської політичної свідомості було сприйняття держави (царства) як "плоті" государя, правителя. Зокрема, іменування Каутильєю (в "Артхашастре") елементів держави як членів, органів тіла — лише один із проявів звичайного бачення держави (царства) як тілесної структури, що безпосередньо співвідноситься з царем, точніше — похідній від плоті самого царя. У пам'ятниках давньоруської писемності ("Повість минулих літ", "Слово о полку Ігоревім" та ін.) держава присутня насамперед в образі певним чином улаштованої землі.

У Західній Європі в XVI-XVIII ст. почало складатися сприйняття державності радикально інше, ніж зазначене вище. Державність тут дедалі частіше асоціюється з правителем і його наближеними, з інститутами (органами) публічної влади, з корпусом чиновників, посадових осіб та ін. Уявлення про державність як про політичне співтовариство в багатьох випадках перестає бути переважною формою її сприйняття. Ж. Боден у праці "Шість книг про державу" пропонує читачеві сприймати державу як справедливе управління "безліччю родин і тим, що їм належить, за допомогою суверенної влади" (цит. за [97]). Автор, як і Аристотель, розрізняє в державі якусь спільноту людей ("безліч родин", домогосподарств), але зовсім не вона є у нього системотвірним елементом держави. Вона — лише об'єкт впливу з боку держави, якою визнається управління спільнотою людей, здійснюване суверенною владою в межах її регуляторної політики. Імовірно, до Ж. Бодэна державу ніхто так не сприймав. "Суверенітет", "суверенна влада" — ключові слова, за допомогою яких він позначає державу. Суверенітет, вважає він, "є постійна й абсолютна влада держави". Проте сутність проблеми в тому і полягає, що Ж. Бо- дену сама держава вбачається вже не стільки певним політичним співтовариством (тією же сукупністю домогосподарств), не політичним союзом, скільки реалізатором своєї політики. Подібним реаліза- тором, на думку Ж. Бодена, не в змозі бути все співтовариство людей, але може (і повинен) бути государ (або верховний орган), який керує усією "безліччю родин". Таким чином, мислителем народ як суб'єкт політичної діяльності відсувається на задній план і підмінюється суверенітетом государя, а тому держава починає уособлювати і втілювати в собі государя (або орган, наділений прерогативами останнього).

Ж. Боден мав вагомі соціально-історичні й теоретичні підстави виокремити і гідно оцінити в уявленні про державність таку її безперечно фундаментальну ознаку, як суверенність. Але запропонована ним інтерпретація носія цієї ознаки означала різке відділення носія суверенітету від того політичного цілого, нерозривною органічною частиною якого він є, усередині якого існує, завдяки якому наділяється суверенністю і тільки в межах якого має свій сенс. Тут перед нами не просто уявне відділення частини від цілого, а й водночас перенесення (свідоме або несвідоме) статусу цього цілого на його частину (хоч і важливу).

Позиція Ж. Бодена сприяла вкоріненню в європейському політичному менталітеті звичаю вилучати інститути публічної влади (разом із зайнятими в них особами) із простору політичного співтовариства, протиставляти пануючих підвладним (умовчуючи про їхню належність до того самого політичного цілого), підносити інститути публічної влади (частини) як єдиновладного суб'єкта державної політики над усім політичним співтовариством (над цілим). Цю позицію відстоював і розвивав Т. Гоббс. Щоправда, на її захист він наводить дещо інші аргументи, ніж Ж. Боден.

Враження деяких ранніх лібералів, анархістів, соціалістів щодо цінності держави поєднують її оцінку як фактора, який перешкоджає самоствердженню особистості, експлуатує людей, сковує їхню свободу. Згадані державознавці особливо підкреслюють, що держава — далеке і вороже індивідам утворення, несумісне з їхніми правами і свободами, із свободою суспільства в цілому. Ліберали, анархісти, соціалісти випускають з поля зору, здавалося б, очевидну річ: права і свободи індивідів виникають, утверджуються, забезпечуються, певним чином здійснюються і гарантуються винятково усередині (і за допомогою) державноорганізованого суспільства. Поза цим суспільством вони — порожній звук, їх просто немає.

Обмеження кола суб'єктів державної політики лише особистістю государя або апаратом держави значно поширилося в Новий і Новітній часи. Ці уявлення переважали серед лібералів, анархістів, соціалістів. Один із засновників німецького лібералізму В. фон Гумбольдт ("Ідеї до досвіду, що визначає межі діяльності держави") вважав державу складною багатогранною машиною, відмінною від суспільства, "національного союзу", що є стосовно цієї машини іншою реальністю [50, 71]. На його думку, не політичне співтовариство людей, а вища незаперечна влада становить поняття "держава" [50, 52].

Незначними є розбіжності між гумбольдтовськими і бакунінськи- ми (анархістськими) поглядами на коло суб'єктів державної політики. Важко запідозрити М. Бакуніна в симпатії до лібералів, у свідомому запозиченні їхніх поглядів. Проте подібно до них він уявляє державу організацією не рівновеликою суспільству, що утворює з ним єдність, а окремим від нього інститутом, який тримається "на трьох огидних речах: бюрократії, поліції та постійній армії... це видиме тіло експлуатуючого і доктринерського розуму привілейованих класів" ("Кнуто-германська імперія і соціальна революція") [18, 262].

Хрестоматійні марксистські описи держави (що дають змогу виявити інтереси, а отже й оцінити справедливість, моральність державної політики). Для К. Маркса і Ф. Энгельса держава, у першу чергу, "є не що інше, як машина для придушення одного класу іншим" [112]. Це орган, що стоїть над суспільством (К. Маркс. "Критика Готської програми" [112, 22]). На їхню думку держава — "це тільки комітет, керуючий загальними справами всього класу буржуазії" ("Маніфест Комуністичної партії" [112, 109]). В. Ленін практично лише відтворює марксистську модель держави як машиноподібне спорудження, знаряддя. Найчастіше в державі він вбачає лише інструмент панування певного класу, спеціальну організацію, створену цим класом з метою придушення своїх супротивників ("Держава і революція").

Те, що мислителі, моделюючи риси держави, стали висвітлювати різні організаційні та процедурні елементи її політики (інститути, ролі, процедури, норми, відносини тощо), безперечно, збагачувало сприйняття державності, політичного співтовариства як надзвичайно складно улаштованого організму. Але ці прийоми і притаманне їм зосередження уваги на окремих елементах держави призвели до формування її однобокого (і тому неповноцінного) образу як машини (сукупності установ), що відокремилась від політичної колективності й ззовні соціуму керує як маріонетками всіма членами політичного співтовариства, які нібито виступають лише як об'єкт державної політики.

Таким чином, стосовно сутності держави, а отже і кола суб'єктів державної політики, уявлення державознавців світу різняться, хоча проти позитивності цілей її створення фактично ніхто не заперечує. Такими цілями є задоволення економічних потреб людей, підтримка певного загального порядку тощо. Навіть тиранія, тоталітарний режим не позбавляють державу позитивного соціокультурного змісту. Державні інститути у будь-якому разі залишаються необхідними і позитивними факторами людського буття, але в межах позитивної спрямованості вектора дії державної влади ці інститути, зокрема, посадовці, які їх уособлюють, можуть діяти як позитивно, так і в протилежному напрямі. Дуже важливо саме в межах філософії державотворення відповісти, як забезпечити справедливість державних рішень, визначати сутність справедливості та чинники, що впливають на неї. Якщо виявити ці чинники, то можна було б надавати відповідні рекомендації, які виявилися б корисними і для народу під час обрання влади, і для самої владі при здійсненні нею регуляторної політики.

Оскільки поставлене завдання є предметом самостійного дослідження, зазначимо лише, що головним надбанням філософії державо-правот- ворення повинні стати висновки про: 1) об'єктивність і заданість людям категорій добра, справедливості, моральності, істинності, правди; 2) неприпустимість суб'єктивної або суб'єктної інтерпретації цих категорій і тим більше насильницького їх впровадження у суспільстві.

Історія свідчить, що такі дії, особливо вчинені у державному масштабі, призводять до катастрофи, навіть, якщо вони здійснюються із найкращими намірами, в ім'я народу. Можна визначити певну