Кожна із Сторін забезпечує належне визнання об'єднань, організацій або груп, що сприяють охороні довкілля, та надає їм підтримку, забезпечує відповідність своєї національної правової сис- теми цьому зобов'язанню. При цьому норми цієї Конвенції є тим мінімумом, який повинна забезпечити держава. Тобто більше робити можна, а менше — ні: "Положення цієї Конвенції не впливають на права будь-якої Сторони продовжувати виконувати або впроваджувати заходи, що передбачають більш широкий доступ до інформації, більш активну участь громадськості в процесі прийняття рішень і більш широкий доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища, ніж це передбачено цією Конвенцією". І далі: "Ця Конвенція не потребує будь-яких послаблень існуючих прав на доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосуються навколишнього середовища".

Конвенція визначає також гарантії доступу до екологічної інформації, участі громадськості в прийнятті рішень щодо конкретних видів діяльності (при цьому акцентується увага на необхідності підготовки та ефективної участі громадськості у процесі прийняття рішень з питань навколишнього середовища, важливість забезпечити участь громадськості вже на ранньому етапі, коли відкрито всі можливості для розгляду різних варіантів і участь громадськості може бути найбільш ефективною); участь громадськості в питаннях розробки планів, програм і політичних документів, у підготовці нормативних актів виконавчої влади і (або) загальнообов'язкових юридичних актів тощо. При цьому Конвенція наголошує на тому, що результати участі громадськості враховуються максимально.

Підводячи підсумки розгляду поняття, змісту і правового регулювання державної регуляторної політики, зазначимо, що:

1. У чинному законодавстві, зокрема у Законі України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності" від 11 вересня 2003 р. № 1160-IV, нечітко визначено її поняття (є деякі протиріччя з основними актами господарського законодавства). Уточненню цього поняття можуть сприяти класифікація, склад державної регуляторної політики, запропонований в межах нашого дослідження. Водночас за такими ознаками, як поняття і зміст державної регуляторної політики, вона має бути відокремлена не тільки від інших видів політики, а й від таких суміжних явищ, як державне управління у сфері економіки, господарське управління, правове регулювання господарської діяльності.

2. У наведеному Законі не визначено порядок здійснення державної регуляторної політики Президентом України, що є його суттєвою прогалиною. Президент України, згідно із ст. 1 цього Закону, належить до регуляторних органів. За часів існування інституту президентства в Україні президентами було видано понад 21 тис. указів, значну частину яких можна віднести до регуляторних. Правові акти Президента не зазначені і в ст. 3 Закону від 11 вересня 2003 р. "Сфера дії Закону", де перераховано групи правових актів, на які не поширюється дія цього Закону.

Те, що Закон визнає факт прийняття Президентом України регуляторних актів, випливає із ст. 13 Закону, де сказано: "Регуляторні акти, прийняті Верховною Радою України, Президентом України та Кабінетом Міністрів України, офіційно оприлюднюються". Отже, в даному разі можна говорити про наявність прогалини у Законі. Щодо суттє- вості цієї прогалини, то у Перехідних положеннях до Конституції України зазначено, що, як виняток, Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією має право видавати укази з економічних питань. Але лише тоді, коли ці питання не урегульовано законами і за умови одночасного подання відповідного законопроекту до Верховної Ради. І це правильно, адже регулювання економічних відносин актами Президента і є тим самим "ручним управлінням", яке засуджено як шкідливе, таке, що загрожує національній безпеці. Таким чином, відсутність регламенту, а отже обмежень щодо прийняття регуляторних актів Президентом, є суттєвим недоліком Закону від 11 вересня 2003 р.

3. У цей Закон не внесено зміни стосовно того, що функції розробника законопроектів, у тому числі в галузі цивільних і господарських правовідносин, покладено на Міністерство юстиції України.

4. Закон від 11 вересня закріплює лише компетенцію регуляторних органів (їх видів), тоді як потрібно було б регламентувати також їх взаємодію в процесі здійснення державної регуляторної політики.

5. Серед принципів державної регуляторної політики (доцільність, адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність та ін.) не вказано принцип справедливості. Між тим саме несправедливість регуляторної політики є, як показано у наступному розділі, однією із значних загроз національній безпеці.

Література

1. Абдеев Р. Ф. Философия информационной цивилизации. — М.: Владос, 1994. — 336 с.

2. Абдуллин А. И. Правовая охрана баз данных в Европейском Союзе // Журн. междунар. частн. права. — 1997. — № 2. — С. 17-21.

3. Авер'янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: черговий етап // Право України. — 2000. — № 7. — С. 6-9.

4. Авер'янов В. Б. Формування і нормативне втілення нової доктрини адміністративного права — закономірність українського державотворення // Правова держава: Щорічник наук. праць ІДПАН. — 2000. — Вип. 11. — С. 201-209.

5. Авер'янов В. Б. До питання про поняття так званих "управлінських послуг" // Право України. — 2002. — № 6. — С. 7-11.

6. Авер'янов В. Б. Проблеми демократизації державного управління в контексті адміністративної реформи в Україні // Часопис Київ. ун-ту права. — К., 2002. — № 2. — С. 3-8.

7. Авер'янов В. Б. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у світлі конституційних вимог // Право України. —

2003. — № 9. — С. 24-31.

8. Авер'янов В. Б. Реформування українського адміністративного права: необхідність переосмислення теоретичних постулатів // Актуальні проблеми держави і права: Зб. наук. праць. — Одеса: Юрид. літ., 2003. — Вип. 19. — С. 8-13.

9. Авер'янов В. Б. Державне управління у змісті предмета адміністративного права // Вісн. Акад. прав. наук України. —

2004. — № 2 (37). — С. 139-149.

10. Административное право: Учебник / Под ред. Ю. М. Козлова., Л. Л. Попова, 1999. — 381 с.

11. Административное право Украины. — 2-е изд. / Под ред. Ю. П. Битяка. — Харьков: Право, 2003. — 576 с.

12. Адміністративне право України: Підручник / За ред. С. В. Ківа- лова. — Одеса: Юрид. літ., 2003. — 410 с.

13. Алексеев С. С. Философия права. — М.: Норма, 1999. — 329 с.

14. Ардашев П. Провинциальная администрация во Франции в последнюю пору старого порядка. 1774-1789. — К., 1906. — Т. 2.

15. Аристотель. Никоманова этика // Аристотель. Соч.: В 2-х т. — М.: Мысль, 1983. — Т. 4.

16. Аристотель. Большая этика // Там само. — Т. 1.

17. Аристотель. Политика // Там само. — Т. 3.

18. Бакунин М. Избранные сочинения. — Петроград; Москва, 1922. — Т. 2.

19. Безух В. Ф. Захист від недобросовісної конкуренції у сфері промислової власності: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — Донецьк, 2001.

20. Бердяев Н. А. Философия неравенства. — М., 1990. — 225 с.

21. Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. — М.: Наука, 1990. — 342 с.

22. Бердяев Н. А. Смысл истории. — М., 1990. — 217 с.

23. Бердяев Н. А. Судьба человека в современном мире // Философия свободного духа. — М., 1994.

24. Битяк Ю, Константий О. Правова природа адміністративних договорів // Вісн. Акад. прав. наук України. — 2001. — № 3 (26). — С. 101-108.

25. Блаженный Августин. О граде Божьем. — М.: Информ-Прогресс, 1992. — 752 с.

26. Бобкова А. Г. Правове забезпечення рекреаційної діяльності: Автореф. дис. ... д-ра юрид. наук. — Донецьк, 2001.— 42 с.