Неоднакове сприйняття нових релігійних реалій. Частина не легалізованих течій пізнього протестантизму негативно сприйняла ідею можливості євангелізації, інтерпретуючи її як черговий крок влади супроти віруючих. Як зазначав старший пресвітер Всесоюзної Ради євангельських християн- баптистів в Україні Я. К. Духонченко: «.трапляються прикрощі, коли навіть євангелізацію, що проводиться нашими силами, вважають світською справою, справою влади» [6, с. 3].

Точкою відліку євангелізаційно-місіонерської діяльності на вітчизняних теренах став 1988 р., а саме святкування 1000-літнього ювілею хрещення Русі. Пізні протестанти вперше отримали можливість легально проводити власні заходи благовістя. Попри часті непорозуміння з місцевою владою, лише євангельсько-баптистське братство організувало 800 богослужінь, масових заходів у палацах і будинках культури та під відкритим небом [5, с. 197]. Чимала кількість подібних заходів була проведена релігійними громадами християн віри євангельської та адвентистів сьомого дня. Більшість євангелізаційних зібрань нагадувала богослужіння в межах Дому молитви, але тепер до нього мали доступ значно більше людей. Євангелізаційне служіння складалося з наступних частин: спів, у той час в основному хоровий, мав підготувати слухачів до сприйняття проповіді; «свідоцтво» - коротка розповідь віруючої людини про зміну особистого життя завдяки прилученню до релігійної громади; і, нарешті, євангелізаційна проповідь, яку виголошував, як правило, гість, часто з-за кордону. Таке зібрання закінчувалося закликом людей до покаяння - усвідомленого рішення людини на користь Христа та церкви.

1988 р. відкрив перший умовний етап пізньопротестантської євангелізації, що протікав в умовах перебудови й тривав до 1993 р. За короткий термін різко зросла кількість неофітів, що приєдналися до громад через водне хрещення. Так, якщо адвентисти сьомого дня в 1984-1988 рр. прийняли у члени церкви 3 378 чол., то така ж кількість членів приєдналася до громад у наступні два роки. Кількість приєднаних до Церкви адвентистів сьомого дня в 1991 та 1992 рр. склала відповідно 4 461 та 8 000 чол. [7, с. 231]. Помітне зростання чисельності адвентистів пов'язане з систематичною роботою серед новонавернених. З кінця 80-х рр. адвентисти, з метою навчання широких верств населення, почали адаптацію євангельської програми «Біблійний шлях до нового життя». Щоденно, протягом 4-5 тижнів на одному місці відбувалося інтенсивне проповідування, поєднане з виступами хорових та музичних колективів, паралельно вчителі дитячих класів здійснювали євангелізацію в осередку дітей. Для ефективної роботи з неофітами проводилися тримісячні курсові заняття під назвою «Так говорить Біблія», що дозволило не втратити новонавернених з поля зору, а долучити їх до адвентистських громад [8, с. 230].

На початку 90-х рр. адвентисти широко використовували великі євангелізаційні кампанії, яким передували тривалі у часі підготовчі заходи - «1000 днів жнив» й «Жнива-90». У 1991-1992 рр. силами АСД в Україні було здійснено 30 великих євангелізаційних кампаній з участю зарубіжних проповідників. Найбільшою стала євангелізаційна кампанія з участю Джеймса Гіллі (США) в м. Харкові та Дніпропетровську, після проведення якої релігійні громади адвентистів поповнилися 2 300 новонаверненими [8, с. 230].

Специфічною особливістю п' ятидесятницької євангелізації стало проведення багатолюдних зібрань з практикою молитви за хворих. Подібна форма благовістя на постійній основі провадилася в с. Маяки Одеської області, де богослужіння проходили просто неба з участю вірних з сусідніх держав. Такі практики виходять з п' ятидесятницького переконання про те, що надзвичайні явища не припинилися із закінченням апостольської епохи, а можуть бути актуалізовані й сьогодні. Ці дії повинні підкріплювати проповідь й бути її ознаками [9, с. 62]. Схожі заходи відбувалися в різних регіонах України.

У 1989 р. виникають перші вітчизняні п'ятидесятницькі місії. Місцем їх формування стали регіони, де традиційно висока чисельність християн віри євангельської (так, у м. Маріуполі виникла місія «Можливість», у Рівному - місія «Добрий Самарянин», у Луцьку - місія «Голос надії»). Специфікою організації та діяльності цих місій стала орієнтація не тільки на вітчизняний релігійний ландшафт, а перш за все на інші республіки тодішнього Радянського Союзу, особливо РРФСР, де перші українські місіонери з'явилися вже в 1990 р. Подібна зорієнтованість зумовлювалася переконанням, що український пізній протестантизм є найчисленнішим на теренах Східної Європи. Звідси, вже в цей період формується ідея про «месіанську роль» вітчизняних протестантів для народів СРСР.

Найбільший резонанс в українському суспільстві в кінці 80-х - на початку 90-х рр. отримала місіонерська діяльність представників іноземних релігійних організацій, серед яких переважна більшість - протестантські. Згідно з статистикою в 1979 р. існувало 80 західних релігійних організацій, що виявляли інтерес до Східної та Центральної Європи, а в 1989 р. їх кількість зросла до 311, при переважанні організацій, що належали різним течіям євангельських протестантів [10, с. 31]. З падінням «залізної завіси» вони отримали доступ на пострадянський простір.

Значний наплив протестантських іноземних організацій став реальністю не лише завдяки релігійній лібералізації, а й через наявність релігійного вакууму, що виник в результаті засилля атеїстичного режиму в державі, помітний дисонанс між духовними запитами населення та можливостями місцевих церков. На думку дослідника проблеми М. Мариновича, вагомими недоліками стали: відсутність сучасної богословської позиції ортодоксальної церкви в питаннях демократії та прав людини, що стало наслідком цілковитої ідеологічної ізоляції в Радянському Союзі, невідповідність між