Порівнюючи діяльність іноземних місіонерів з вітчизняними, можна відзначити наступні особливості:

краща методична підготовленість місіонерської програми, однак слабке врахування національно-

культурних особливостей;

використання спрощених форм проповідування з великою кількістю земних прикладів, сучасної

музики та співу, театралізації служінь;

орієнтованість закордонних місій на великі міста, з метою досягнення Євангелієм значної

кількості населення;

- потужна матеріальна забезпеченість, що дозволяла місіонерам безкоштовно розповсюджувати релігійну літературу, здійснювати різноманітні благодійні акції.

Закордонні місіонери частіше виявляли значні відмінності в теологічній й етичній площинах, ніж вітчизняні одновірці, що створювало певне напруження у їх взаєминах. Однак у переважній більшості вони діяли як співпрацівники заради однієї цілі. Різкий негативізм стосовно «закордонних гостей з релігійною місією» виявляють представники ортодоксальних церков, насамперед православні віруючі [11, с. 13]. Соціальні програми, які активно реалізують місії, в очах представників традиційних конфесій постають «черговим способом затягти споконвічно православних громадян до чергової секти». Тут справедливо можна говорити про битву за невіруючих, за людей, які не визначилися щодо своєї церковної приналежності. Втім, місіонери знаходять своїх симпатиків, особливо в середовищі невіруючих родичів своїх одновірців, а також номінальних віруючих традиційних сповідань.

Спроби відрегулювати активність іноземців у сфері релігійної пропаганди були здійсненні наприкінці 1993 р. з допомогою впровадження змін до статті 24 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». Згідно з новою редакцією вказаної статті іноземці могли займатися проповідуванням лише в тих релігійних організаціях, за запрошенням яких вони прибули, і за офіційним погодженням з державним органом, який здійснив реєстрацію статуту (положення) відповідної релігійної організації [12, с. 8]. Розглядаючи ці обмеження в контексті місіонерської діяльності іноземців пізньопротестантського руху, відзначаємо, що вони не стали суттєвим гальмівним чинником їх активності, хоча сприяли налагодженню спостереження та контролю державних структур над ними.

Стрімке заповнення духовного вакууму і, як наслідок, поступове зменшення «попиту на духовність», з одного боку, та розширення євангелізаційної та місіонерської діяльності місцевих та іноземних релігійних центрів пізнього протестантизму, - з іншого, знаменували початок другого етапу євангелізаційно-місіонерської діяльності, який розпочинається з другої третини 90-х рр. Варто підкреслити й позицію державних органів, які більш прискіпливо ставляться до євангелізаційних ініціатив пізніх протестантів, прагнучи врахувати поліконфесійний характер вітчизняної релігійної палітри. З метою профілактики порушень вітчизняного законодавства з боку іноземних місіонерів в 1995 р. було видане Доручення Президента «Про усунення загроз, які створює діяльність закордонних релігійних організацій та національно-культурних товариств в Україні». На місцях розпочалася реалізація даного Доручення, що включала в себе виявлення та вивчення громадських об' єднань за релігійною ознакою, аналіз використання установ освіти, культури, спорту, охорони здоров'я з метою недопущення порушень чинного законодавства іноземними місіонерами [13, арк. 13].

Як наслідок, частині пізньопротестантських громад та місій було відмовлено в продовженні строків оренди вищеназваних установ. Крім цього, в окремих регіонах було обмежено «вуличні богослужіння». Так, Запорізький міськвиконком з метою «встановлення відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями», прийняв рішення про недоцільність публічних богослужінь, релігійних обрядів і т. д. на центральних вулицях і майданах міста [13, арк. 17].

У зв'язку з ускладненням суспільно-духовної ситуації пізні протестанти удосконалюють підходи щодо євангелізації та місіонерства. Цьому сприяє становлення закладів духовної освіти та доступність іноземних досліджень у даній сфері. Традиційне розуміння євангелізму змінюється так званим «трьохфазним» євангелізмом, що включає в себе наступні складові:

«Підготовка ґрунту». Звернення до серця через побудову взаємовідносин, що включає в себе служіння, спілкування й жертовність. Фактично, це підготовчий етап, що дозволяє налагодити контакт з співрозмовником.

«Сіяння». Звернення до розуму через відкрите спілкування, що включає в себе особисте свідоцтво, книги, касети, вивчення Біблії, спілкування, проповіді та навчання.

«Жнива». Звернення до волі людини в очікуванні відповіді, що включає в себе ґрунтовне пояснення Євангелія [14, с. 23].

Нові засадничі положення щодо благовістя помітно трансформували підходи протестантських об' єднань у цій сфері. У цілому відбувається перехід від так званої загальної євангелізації, що орієнтувалася в основному на проведення масових заходів, до особистого благовістя, завдяки якому можливо дійти до конкретних потреб людини. Задля цього потрібне залучення не конкретних проповідників, як це було на першому етапі, а необхідно «щоб всі хто благополучно сидить на церковній лавці вийшли до народу, вийшли назустріч його потребам та проблемам» [15, с. 3].

Перехід від «євангелізації натовпу» до «євангелізації особи» зумовив також принципову трансформацію у підходах до людини, на яку направлене благовістя. У процесі спілкування виявляється світогляд співбесідника, що діагностується по спеціальній шкалі (ще в 1975 р. Дж. Енгель сформував шкалу, що допомагає зрозуміти, на якій сходинці знаходиться людина стосовно віри). Згідно з поставленим духовним діагнозом визначається, яка саме «потрібна допомога співбесіднику на його шляху до Бога» [16, с. 44].

Розширення методологічних підвалин євангелізаційної роботи призвело до збільшення методів та способів благовістя, що впроваджуються в практику протестантськими церквами з другої третини 90- х рр. Загалом у цей період вони розвиваються у наступних напрямках:

благовістя різним віковим категоріям населення;

євангелізація