реформування шкільної освіти, позашкільного виховання і т.п. Зокрема, С. Сірополко зазначає, що "справа професійної освіти анітрохи не посунулася вперед", позашкільна освіта "опинилася в найгіршому положенні", "на місцях йшло планове й безпланове руйнування того, що було зроблене за Центральної Ради" [2.-С.156-157]. Отже, можна констатувати, що автор в цілому не сприйняв як конструктивну, величезну національно-культурну роботу доби Гетьманату, який вважався реакційним буржуазно-поміщицьким інститутом.
С. Сірополко здебільшого досліджує діяльність органів управління освітньою справою в УНР, аналізує розроблені Міністерством народної освіти за дорученням уряду законопроекти про єдиний український правопис, єдину школу, професійну освіту і позашкільне виховання. Не оминув він увагою й заходи, спрямовані на державну підтримку закладів культури (театрів, видавництв, Республіканської Капели). С.Сірополко подає також, хоч і незначні, відомості про роботу Другого з'їзду Всеукраїнської учительської спілки. Він звертає увагу на той факт, що вже в січні 1919 р. за наказом Директорії було відкрито перший учительський інститут і протягом року планувалось відкриття ще восьми, збільшувалась заробітна плата і державна допомога просвітянам. "За Директорії наступила знову доба контакту й співробітництва з організованим українським учительством", - підкреслює він [2.159-160].
Той же автор у нарисі "Народна освіта на українських землях і в колоніях" у загальних рисах висвітлює процес розвитку народної освіти в Україні в досліджуваний період. Цей нарис уміщено у збірнику "Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича", який вийшов друком 1940 р. у Подєбрадах. С. Сірополко, як він сам зазначає, обмежується "дуже короткими відомостями" про стан народної освіти в добу Директорії. На відміну від його ж таки вищецитованої праці, автор проводить думку, що "під час влади гетьмана П. Скоропадського розвиток українського шкільництва на Україні не припинявся". С. Сірополко констатує, що у добу гетьманської Української Держави ряд проектів, започаткованих ще Українською Центральною радою, здобули своє логічне завершення, як, зокрема, заснування Української Академії Наук. Разом із тим, він наголошує, що "багато проектів, намічених владою Української Центральної ради, гетьманська влада відклала, а управлінням освітньою справою на місцях надала знову бюрократичного характеру".
Характеризуючи розвиток освіти у період Директорії, С. Сірополко підкреслює, що він "визначався продовженням праці, раніше розпочатої ще за Української Центральної ради, та відновленням колишніх місцевих органів управління народною освітою, скасованих в період гетьманування П. Скоропадського". Далі він наводить статистичні відомості про стан народної освіти в Україні напередодні окупації її території більшовицькими військами, тобто на січень 1919 р. Наведені цифри засвідчують, що протягом часу існування Української Держави національне шкільне будівництво набрало великих обертів. Це дає можливість стверджувати, що Директорія, прийшовши до влади, успадкувала широку мережу освітніх установ усіх рівнів (від народних до вищих шкіл). Адже за місяць перебування при владі вона не зуміла б досягти таких результатів і фактично встигла лише змінити систему їх управління [3.-С.73].
Серед досліджень, присвячених становленню системи освіти в Україні, слід виділити монографію І. Крилова "Система освіти в Україні (1917-1939)", видану в Мюнхені у 1956 р. В окремому розділі "Система освіти в Українській Народній Республіці (1917-1919 рр.)" розкривається процес розбудови системи загальної освіти, подається схема загальної освіти у єдиній школі. Проект, який готувала низка освітян, було узгоджено 21 жовтня 1919 р. у Кам'янці-Подільському на засіданні спеціальної комісії, створеної Радою Народних Міністрів УНР, і остаточно затверджено вже у Тарнові - місці осідку уряду УНР - 17 червня 1921 р. І. Крилов наголошує, що "питання єдиної школи настільки було в центрі уваги Міністерства народної освіти й Товариства шкільної освіти, що над виданим у 1919 р. проектом працювало за далеко неповними даними 136 осіб науковців, професорів і вчителів" [4.-С.78].
Чимало розмаїтих матеріалів з історії культури доби національно-визвольних змагань вміщував журнал "Бібліологічні вісті", який виходив у 20-х рр. Зокрема, важливу інформацію про видавничу справу в Україні подає стаття Д. Лисиченка "Короткий огляд української видавничої діяльності, преси та книготоргівлі на колишній Катеринославщині" [5.-С.65]. В умовах політичної цензури, автор був змушений уникати характеристики політики Директорії у галузі друкарства, разом з тим він показав кількість видавництв, напрямки їх діяльності і тематику видань. На жаль, автор досліджує видавничий процес лише в одному регіоні України.
Окремо слід зупинитися на працях відомого українського державного, церковного культурного діяча І. Огієнка, призначеного Директорією першим міністром народної освіти УНР, невдовзі - міністром сповідань. В автобіографічній хроніці "Моє життя", опублікованій у часопису "Наша культура", І. Огієнко детально зупиняється на багатьох аспектах політики Директорії щодо культурного життя в УНР у цілому та на окремих напрямках його розвитку.
У хронологічній послідовності він описує прийняття урядом законів у галузі освіти: українізацію середніх шкіл; про визнання в Україні закордонних докторатів; закриття російської гімназії "за демонстративно-вороже ставлення до української влади й публічне співання "Боже, царя храни"; надання державної допомоги українським видавництвам; підвищення заробітної плати вчителям народних шкіл; обов'язкову загальну освіту та ін. [6.-Кн.1.-С.68].
Як ректор Українського державного університету у Кам'янці-Подільському, І. Огієнко у своїй хроніці детально описує усі колізії, пов'язані з долею університету під час нетривалої окупації міста більшовицькими частинами у квітні-червні 1919 р., а також упродовж усього періоду української й польської влади. Він детально описує розбудову університету, організацію нових факультетів (богословського, правничого,
