Зокрема, 16 травня 1965 р. у с. Івачкове Здолбунівського району на весіллі віруючих ЄХБ із проповідями виступило більше 20 чоловік проповідників, співав хор із 60 чоловік, грав духовий оркестр із Волинської області. Всього було присутніх близько 300 осіб [16, арк. 91].

Випадки забороненої владою присутності дітей дошкільного і шкільного віку на богослужіннях були зафіксовані у багатьох місцевостях краю. Лише упродовж 1965 р. ці правопорушення радянського законодавства про релігійні культи були зареєстровані в селах Великий Жолудськ, Бобрин, місті Березне та ряді інших місцевостей [16, арк. 91-92].

На територію Рівненщини неодноразово приїжджали члени Оргкомітету, які своїми візитами активізовували віруючих зареєстрованих громад виходити з-під впливу ВР ЄХБ. Серед таких гостей найчастіше були Г. Вінс (м. Київ), Й. Бондаренко (м. Одеса), Г. Крючков (м. Тула), Л. Коваленко (м. Київ) [напр.: 16, арк. 107-108].

Діяльність незареєстрованих громад і груп віруючих, які підтримували Оргкомітет, спонукала органи влади до послаблення державного тиску на зареєстровані общини. Адміністративні органи більш охоче реєстрували ті об'єднання віруючих, які визнавали законодавство про релігійні культи. Їм було дозволено на правах філіалів мати молитовні будинки за місцем проживання віруючих. Ці дії сприяли призупиненню виходу віруючих з зареєстрованих громад і, навіть, їх чисельному збільшенню. Звісно, що це негативно позначилося на активності „ініціативників", навіть після їхнього рішення піти на реєстрацію в державних органах. Але місцева влада чинила опір цьому бажанню віруючих.

Часто місцеві органи влади спочатку необгрунтовано відмовляли релігійним організаціям у реєстрації, а потім піддавали штрафу керівників усіх релігійних об'єднань за ухилення від реєстрації. Наприклад, віруючі с. Малинська Березнівського району Рівненської області понад 30 разів зверталися до районних і обласних організацій з приводу реєстрації їх громади. Але їм у реєстрації громади необґрунтовано відмовляли. А керівники громад двічі були незаконно оштрафовані по 50 крб. начебто за ухилення від реєстрації [20, арк. 20].

Недарма „ініціативники" виступали не лише проти антирелігійної діяльності партійних і радянських органів влади, а й проти усієї адміністративної вертикалі влади в межах офіційної Спілки Євангельських християн-баптистів. Уповноважений Ради у справах релігійних культів при Рівненському облвиконкомі П. Демченко наголошував, що робота „по припиненню незаконної діяльності цих груп проводиться по лінії органів КДБ, уповноваженого Ради та старшого пресвітера ВР ЄХБ" [14, арк. 87]. Ось такий новітній конкордат держави і церкви!

Про взаємні стосунки між зареєстрованими общинами під впливом ВР ЄХБ та незареєстрованими, об'єднаними у Спілку Церков ЄХБ у Рівненській області говорить полеміка у вигляді відкритих листів, звернень, рішень тощо. Так, досить гостро відреагували окремі віруючі громад СЦ ЄХБ області на лист старшого пресвітера ВР ЄХБ у Рівненській області П. Радчука, адресованого пресвітерам общин регіону. Він, зокрема, поряд з вимогою термінового надання звіту про касові доходи і витрати вимагав такі дані:

а) найменування найближчої нелегальної групи віруючих;

б) кількість її членів;

в) прізвище, ім'я та по-батькові керівника;

г) кількість наближених у громаді;

д) кількість шлюбів за рік.

Далі старший пресвітер пристрахав: „За запізнення будете звітувати перед уповноваженим" [21, арк. 56].

Цим листом підтверджується факт співпраці представників ВР ЄХБ на місцях з радянськими контролюючими органами. До того ж не зрозуміло, навіщо подавати дані старшому пресвітерові в області, а відповідати за них перед уповноваженим. І це у той час, коли представник Ради у справах релігій (РСР) мав власні можливості володіти такими даними без участі пресвітерів. Чи не була це ініціатива лише старшого пресвітера П. Радчука?

Відповіддю на такий лист стало звернення групи осіб (всього 25 підписів) до всіх віруючих області. У ньому пропонувалося П. Радчука не вважати за брата, не мати з ним духовного спілкування, оприлюднити цей його „гріх" та запропонувати рівненській громаді віруючих ЄХБ відлучити його від церкви [21, арк. 57].

Представники влади постійно контролювали діяльність релігійних об' єднань і щодо тих, які не йшли на співпрацю, застосовували різноманітні репресивні заходи:

закриття молитовних будинків, які перебували на реєстрації;

розгони богослужінь, весіль, похоронних процесій тощо;

обшуки віруючих і їх помешкань з вилученням майна, не забороненого законом;

позбавлення батьківських прав і примусове розміщення дітей із сімей віруючих у інтернатах;

накладення адміністративних стягнень у вигляді штрафів та кількаденних затримань;

відкриття кримінальних справ і засудження на тривалі терміни ув'язнення з подальшим засланням

до Сибіру (чомусь таке далеке заслання стосувалося тільки українців і було законодавчо закріплене лише в Кримінальному кодексі Української РСР);

постійні переслідування у місцях позбавлення волі чи заслання, в армії;

примусове лікування в спеціальних психлікарнях закритого типу тощо.

Про жорстоке ставлення слідчих органів до активістів євангельсько-баптистського руху за незалежність церкви від держави говорить доля А. Ковальчука із Рівного. Упродовж 1962 р., перебуваючи під слідством, як свідчать представники РРВ ЄХБ, він піддавався тортурам, унаслідок яких став інвалідом. Йому розчавили жовчний міхур і він у камері „стікав жовчу й кров'ю". Слідство до суду не дійшло, оскільки його було звільнено з-під варти через безнадійність стану здоров'я. У процесі лікування А. Ковальчуку було влито 3,5 л крові та 90 л глюкози і фізрозчину. Але у червні 1966 р. цього віруючого було знову заарештовано за участі того ж слідчого, який його катував. Цього разу той пообіцяв: „Ми витягнемо з тебе ту кров, яку