Голодомор був головною частиною українського ґеноциду, але цей ґеноцид не обмежувався голодовою смертю селян. Українську націю (УРСР) та українську етнічну меншину (РСФСР) складали в додатку до селян робітники та інтеліґенція, частина яких також стала жертвами ґеноциду, навіть якщо не в таких великих пропорціях, як українські хлібороби. Нищення українських культурних, соціяльних і політичних еліт, в більшості жителів міст, не відбувалося засобом голодової смерті і тому, щоб мати повну картину українського ґеноциду, аналіз цього злочину мусить виходити поза рамки Голодомору.

Конвенція ООН не вимагає виявлення мотивів для доказу ґеноциду і про них навіть не згадує. Все ж таки, аналіз причин злочину допомагає у розумінні й доведенні наміру злочинця. Два канадські науковці ідентифікували чотири типи спонук: 1) знищення реальної або потенційної загрози; 2) розповсюдження терору між реальними або потенційними ворогами; 3) придбання економічного багатства; 4) втілення переконань, теорії або ідеології. Усі ці мотиви були присутні в українському ґеноциді: нищення українського національного відродження; залякування українського народу до послушности; пограбування українського села для індустріалізації та мілітаризації СРСР; консолідація тоталітарного режиму в ім'я соціялістичної ідеології.

Для приховання самокорисних причин і оправдання свого злочинного наміру можновладці творять мерзенне зображення приреченої на нищення групи людей, оформляють його у псевдо-наукову теорію та сприйнятливу ідеологію. На думку юриста Шабаса, ненависть до даної групи витворюється на рівні державної влади, яка й поповнює злочин ґеноциду, і цей мотив враховує Конвенція ООН у словах «нищити ... групу як таку». Дана група стає зображена як ворог, який заслуговує на знищення, а її члени є віддані на приціл ненависти решти населення. Пишучи про національну групу, Лемкін зазначав, що ґеноцид є скерований проти цієї «групи як цілості (entity), а дії - проти осіб, не як індивідумів, а як членів національної групи». Таким чином, ненависть може стати головним мотивом для знищення членів даної групи лише тому, що вони є членами тої групи.

Неологізм Лемкіна з часом увійшов в усі мови, але, як показують словники і наукова та популярна література, не здобув загально узгодження. І так, старий англомовний словник для студентів пояснює «ґеноцид» як «вживання систематичних заходів для нищення народу (people) чи нації (nation)»; для словника сучасної англійської мови, це «умисне нищення народу чи нації»; лаконічна дефініція і французького словника: «систематичне нищення етнічної групи». Радянські словники трактували «ґеноцид» як чужомовне слово і пояснювали його під ідеологічним кутом. «Український радянський енциклопедичний словник» з 1966 р. давав напрочуд близьку до Конвенції ООН дефініцію - «дії, що мають на меті знищити цілком або частково яку-небудь національну, етнічну, расову або релігійну групу», «один з найтяжчих злочинів проти людства». Але при тому додавав, що цей злочин є «органічно пов'язаний з фашизмом». Промовистим є відсутність гасла «ґеноцид» в одинадцятитомному «Словнику української мови», виданому у 1970-х рр. Сучасний український словник пояснює ґеноцид як «винищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними мотивами», не включає «етнічну» ознаку і міняє оонівський «намір» на «мотиви».Користаючись різними поняттями про «ґеноцид», дискутанти по-різному трактують і питання українського голодомору. До того, в Україні за останні десятиліття увійшли в обіг ще три інші терміни: голодомор, голокост і «терор голодом». Перший уже здобув собі визнання в неукраїнському світі, і цей факт треба лише вітати; другий означає жертву спаленням, не підходить символічно до української трагедії, і його треба залишити для жидівської катастрофи; третій відтягає від поняття ґеноциду і його краще уникати.

Відповідальність Сталіна та Компартії за Голодомор

У першій половині 1930-х рр. в Україні померло з голоду кілька мільйонів селян. Сьогодні дослідники радянської економіки того періоду сходяться на одному: в роки голоду сталінська імперія мала досить їстівних припасів, щоб прогодувати усе своє населення. 1930 р. СРСР експортував 5,8 млн т збіжжя; 1931 р. - 4,8 млн т; 1932 - 1,6 млн т; 1933 - 2,1 млн т - головного засобу харчування селян.Мільйон тонн збіжжя вистачало для прогодування 5-6 мільйонів людей протягом одного року. Але навіть при тому рівні експорту можна було врятувати всіх полеглих від голоду, бо державний запас зерна в СРСР не падав нижче півтора мільйона тонн. В недостачі можна було звернутися за міжнародною допомогою, так як це зробив ленінський режим 1921 р. Натомість, сталінська влада відкидала усі заходи галицьких українців, женевського Міжнародного червоного хреста, австрійського кардинала Інніцера та інших благодійних організацій на Заході і засуджувала ці спроби як анти-