були приречені до страти, а їхні родини, разом з рештою цієї групи - до заслання в російську тайґу. До цих виселенців долучували селян з польського та румунського пограниччя. Велика частина «спецпереселенців» гинула в транспорті та на непридатних місцях поселення. Тяжка доля чекала колгоспників та одноосібників. Розподіл урожаю за сталінською «першою заповіддю» (перше виконати замовлення держави, потім забезпечити посівний фонд, і лише з того, що залишилося, задоволяти харчові потреби хліборобів) створив у селі брак харчів уже з 1931 р. Селяни кинулися шукати за хлібом у містах України та в сусідніх радянських республіках, де голоду тоді не було, але їх звідтіля виганяли, на дороги наставляли загородзагони, а закуплені чи виміняні харчі конфіскували. Так дійшло у першій половині 1932 р. до першої хвилі голоду, від якого загинуло кілька сот тисяч колгоспників та одноосібників.
З осени 1932 р. Україна почала потопати у другій, більше нищівній хвилі голоду, цього разу з жертвами у багатьох мільйонах. Головною причиною голоду знову стали високі квоти примусових заготівель, які не могли виконати більшість колгоспів та одноосібних господарств. Кремль був свідомий критичних обставин, але не дозволяв знизити квоти заготівлі до рівня реальних можливостей. Як пише С. Кульчицький, «Сталін і його оточення ставилися до колгоспного ладу лише як до засобу викачування хліба». Це так, але у цій війні держави проти свого селянства побудова колгоспного ладу ставала претекстом, а сам колгоспний лад - знаряддям для нищення тих, кого влада вважала своїми ворогами. Колгоспи втягнули в себе три чверті колишніх окремих господарств України, і державі стало тепер легше витискати за безцінь майже весь урожай та карати голодовою смертю своїх правдивих і уявлених ворогів - знесилених хліборобів.
Злочинна поведінка сталінського режиму супроти хліборобів під час голоду 1932-1933 рр. достатньо вивчена і описана і не потребує довшого опису в цій статті. Вистачає наголосити найбільш маркантні заходи Сталіна і його оточення, якими засуджувалося селян на голодову смерть:
7 серпня 1932 р. - закон «про 5 колосків»: розстріл або 10 років кари за «крадіж» зерна на полі;
20 листопада 1932 р. - запровадження натуральних штрафів м'ясом за залеглість у
хлібозаготівлях;
6 грудня 1932 р. - впровадження «чорних таблиць» для реєстрації колгоспів, покараних за
невиконання заготівель;
14 грудня 1932 р. - постанова ЦК ВКП(б) & Раднаркому СРСР пов'язує саботаж у
хлібозаготівельній кампанії з українізацією;
15 грудня 1932 р. - припинення поставки промислових товарів у 82 райони;
29 грудня 1932 р. - наказ здати колгоспами посівний фонд;
22 січня 1933 р. - закриття кордонів для селян, між Україною і Кубанню та рештою СРСР;
23 лютого 1933 р - заборона західним кореспондентам відвідувати Україну.
До цього можна додати ще такі елементи, як постійне невидання у багатьох колгоспах зароблених трудоднів; відбирання виданих «авансів»; шукання захованого зерна активістами і вилучення останнього куска хліба чи городини; заміна адміністраційних кадрів та покарання тих, які опиралися зловісним наказам. Усі ці заходи держави засуджували частину селянства на голодну смерть. Кримлівські вожді були добре поінформовані про голод в Україні своїми післанцями та звітами ОГПУ.
Лише потреба робочої сили на весну 1933 р. для посівів примусила Сталіна дозволити видати дещо для селян, які працювали в полі.
Під час голоду сталінська влада не допускала українських селян до міст та до центральної Росії і Білорусії, де харчова ситуація була більш лагідна, як в українських селах. Селяни відчули, що стали мішенню голодової політики режиму, як селяни і як українці. Українське суспільство зрозуміло, що війна режиму з українським селянством має національний вимір. У листі, надісланому з Полтави до редакції газети «Комуніст» у серпні 1933 р, автор засуджував «фізичне знищення української нації, виснаження її матеріяльних і духовних ресурсів». Якраз питання національного виміру голодової трагедії і є ключовим для вирішення ґеноцидного характеру Голодомору, згідно з Конвенцією ООН.
Намір Сталіна нищити українців
Тепер можемо приступити до другої частини встановлення ґеноцидної природи голодомору - до розгляду інтенції Сталіна нищити голодом українських селян саме за національною та етнічною ознаками.
Сталін не був байдужим до національного питання. «Знаменитий грузин», як називав його Ленін ще до революції за обізнаність у національних справах, справді добре відчував національний фактор у політичному житті. У Леніна майбутній генсек заслужив на похвалу тим, що виступав за унікальну й унітарну всеросійську с.-д. партію (без права на окремі чи, навіть, автономні соціялістичні партії для національних меншин) та за збереження єдности країни після соціялістичної революції. Зрусифікований кавказець розумів відношення до національного питання з боку домінуючої російської нації та поневолених меншин. Він краще за свого вчителя бачив пов'язання національних прагнень народів багатоетнічного СРСР з їхніми соціяльними та політичними інтересами. Йдучи слідами Леніна, Сталін бажав використати національні почуття меншин для революції, але не допустити їх до руйнування уже існуючих багатоетнічних держав. Будучи свідомим загрози для єдності псевдо- федеративної імперії, якою став Радянський Союз, він навіть виступав проти союзної фасади, якою Ленін хотів осідлати (і врешті осідлав) унітарну державу під владою партійної диктатури.
Доречним в аналізі сталінського ставлення до національної проблеми та пов'язання її з селянством є його промова перед югославською комісією Виконкому Комінтерну 30 березня 1925 р. про національне
