Югослави недооцінювали «внутрішньої сили національного руху» і не розуміли «глибоко народного, глибоко революційного характеру національного руху», твердив Сталін. Для успішного використання національного питання у революційному русі «обов'язково повинен бути уведений в національну програму спеціяльний пункт про право націй на самовизначення аж до державного відділення». Щоб югославські комуністи не прийняли ці слова як підтримку хорватському та словенському сепаратизмові, Сталін пояснив, що «право на відділення не треба розуміти як обов'язок, зобов 'язання відділитися» (курсив Сталіна. - Р. С.). Національні проблеми можуть бути вирішені лише соціялістичною революцією, і тоді міжнаціональні відносини можуть прийняти різні форми. «Нація може скористатися з цього права [самовизначення], але вона може і не скористатися ним, - додав промовець, пояснюючи: - в результаті перемоги радянської революції в Югославії, цілком можливо, що деякі національности не захочуть відділитися, аналогічно до того, як це сталося у нас у Росії». Сталін не розвивав теми про «бажання» неросійських народів не відділятися від більшовицької Росії і не описував ролі більшовицької партії у сприянні цьому «рішенню». Югославські комуністи повинні були самі зрозуміти суть самозаперечності ленінського права на національне самовизначення, ціль якого полягала в тому, щоб до революції запобігти поділові російського соціялістичного руху за національною ознакою та не допустити розпад багатоетнічної держави після революції. Діалектичний підхід до національного самовизначення мав служити югославським комуністам демагогічним кличем для притягнення в їхні ряди національних меншин для повалення існуючого режиму та творення унітарної держави після її тріюмфу, як це й сталося на батьківщині Сталіна.

Критикував Сталін югославських комуністів і за те, що вони не хотіли «розглядати національне питання як питання по суті селянське». «Немає сумніву, - твердив Сталін, - основу національного питання, його внутрішню суть все ж таки становить питання селянське. Саме тим і пояснюється, що селянство представляє основну армію національного руху» (курсив мій. - Р. С.). Соціяльна роль селянства була нерозривно злучена з її національними потребами, а тому, що селяни чисельно переважали в аграрних країнах, національне питання там ставало селянським питанням. Сталін дальше уточнює, що національне питання - «не аграрне, а селянське, бо це дві різні речі. Абсолютно правильно, що національне питання не можна ототожнювати зі селянським, бо окрім селянських питань, національне питання включає в себе ще питання національної культури, національної державности та інше». Завважимо, що справді, з одного боку, життя селян не можна звести лише до їх економічних інтересів, а з другого боку - виходячи поза економічні рамки, селянські зацікавлення зливаються з культурним і державницьким прагненням інших класів тої ж національності.

Сталінське повчання югославам помагає збагнути його менталітет та поведінку супроти українських селян та українців взагалі, бо за ті роки його погляди і наміри щодо національного питання не змінилися. Націям, які після російської революції не зуміли захистити свою незалежність, Москва додала, до ілюзорного права на національне самовизначення більш реальну коренізацію, яка в українському контексті згодом виповнилася обмеженою українізацією. Особливо за керівництва старого більшовика Миколи Скрипника, Комісаріят освіти УСРР попровадив динамічну політику українізації шкільництва й адміністрації в Україні та надав культурну допомогу восьмимільйонному українському населенню в РСФСР. Приплив сільського населення помагав українізувати зросійщені міста. Українською ставала Кубань, заселена на дві третини етнічними українцями, батьківщина нащадків запорозьких козаків, які 1918 р. створили українофільську Кубанську Раду. УСРР ставала «П'ємонтом» не лише для українських земель у Польщі, Чехословаччині та Румунії, але також і для прикордонних районів пильно спостерігав за цим новим розвитком українського

національного відродження тепер уже в умовах компартійного будівництва соціялістичного суспільства, яке набирало небезпечного розгону серед українського селянства в Україні та РСФСР. Сталінська «революція згори» не могла не охопити також і національне питання. Влітку 1932 р., коли Сталін уже зламав українських селян як незалежних хліборобів і розв'язав «аграрне питання», залишилося знищити їх як «основну армію національного руху», щоб врешті розв'язати «національне питання», не допустити до повного розвитку самостійної української культури та незалежної української держави.

11 серпня 1932 р., передбачаючи опозицію не лише селян, але й українських кадрів до закону, впровадженого чотири дні перед тим про «п'ять колосків», Сталін пише до Кагановича: «Якщо не візьмемося тепер за виправлення положення в Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні багато разів сильніша, ніж думає Реденс або Косіор». Сталіна турбує непевність п'ятсоттисячної української компартії, в якій «немало гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, прямих агентів Пілсудського». Він перестерігає: «Як тільки справи погіршають, ті елементи негайно відкриють фронт внутрі (і поза) партії, проти партії». Щоб втримати УРСР, Сталін пропонує перетворити її «у найкоротшому часі, у правдиву твердиню СРСР». Каганович відповідає: «Я вповні згідний з Вашою оцінкою стану справ на Україні. [...] Теорія, що ми, українці, невинно постраждали, створює взаємну поруку не лише у середній ланці, але і на верхах. [...] Ви також маєте рацію, зв'язуючи питання (української ситуації. - Р. С.) з міжнародним становищем,