Два недавно опубліковані документи яскраво свідчать про те, що у війні радянської держави проти селянства Сталін використав режимом викликаний голод в інтенції нищення українців. 14 грудня 1932 р., коли голод уже косив з розгоном українських хліборобів, Сталін і Молотов підписали постанову ЦК Компартії та Ради Народних Комісарів СРСР, яка кидала безпосередньо на українізацію усю вину за труднощі у заготівлях збіжжя в Україні та на Північному Кавказі.4 Через брак пильности місцевих парторганізацій України і Північного Кавказу в багатьох районах «контрреволюційні елементи - куркулі, бувші офіцери, петлюрівці, прихильники Кубанської Ради та інші, зуміли проникнути в колгоспи в якости предсідників або впливових членів правління, бухгалтерів, комірників, бригадирів молотарок і [...] намагаються організувати контрреволюційні рухи, саботаж хлібозаготівель, саботаж сівби». Тому «ЦК ВКП(б) і РНК СРСР зобов'язують ЦК КП(б)У, Півкавкрайком, РНК України і крайвиконком Півкавкрайкому рішуче викорінити ті контрреволюційні елементи шляхом арештів, замкнення в концтаборах на довший час, не зупиняючися перед застосуванням вищого ступеня покарання проти найбільш злісних з них». Найбільше шкідливими були «саботажники з партійним квитком в кишені», проти яких вимагалися суворі репресії, 5-10 років ув'язнення в концтаборах або розстріл.

Винуватою була українізація: «замість правильного більшовицького проведення національної політики в деяких районах України, українізація проводилась механічно, без огляду на конкретні особливості кожного району, без ретельного добору більшовицьких українських кадрів, що полегшило буржуазно-націоналістичним елементам, петлюрівцям тощо творення своїх легальних прикриттів, своїх контрреволюційних осередків та організацій». В Україні українізація не була вповні зірвана, але направлена на правильні, большевицькі рейки. Кремль доручав українській владі «звернути серйозну увагу на правильне перепровадження українізації», «вигнати петлюрівські і інші буржуазно- націоналістичні елементи з партійних і радянських організацій, дбайливо підбирати і виховувати українські большевицькі кадри, забезпечити систематичне партійне провідництво і контроль за переведенням українізації». Українізація мала повернути на своє первісне завдання - укорінити в Україні унітарну большевицьку владу, а не давати привід до національного відродження.

Ще гірша доля чекала українців Північного Кавказу та решти СРСР. Проти них був зорганізований повний національний погром. Звинувачення були тяжкі: «легковажна, не згідна з культурними інтересами населення, не більшовицька 'українізація' (лапки документа. - Р. С.) майже половини районів Північного Кавказу за цілковитої відсутності контролю за українізацією школи та друку з боку краєвих органів, дала легальну форму ворогам Радянської влади для організації опору заходам і завданням Радянської влади з боку куркулів, офіцерів, реемігрантів-козаків, учасників Кубанської Ради тощо». За кару було постановлено виселити жителів Полтавської станиці і заселити її «добросовісними колгоспниками-червоноармійцями», передавши при тому всі землі, зерно та інвентар виселенців. Врешті, Москва скасовувала попередню політику українізації і запроваджувала повну русифікацію українців Північного Кавказу: «Негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів 'українізованих' районів, а також всі газети і журнали з української мови на російську, як більше зрозумілу для кубанців, а також підготовити і перевести до осені викладання у школах на російську мову» . До того часу мав бути перевірений і поліпшений склад робітників шкіл в «українізованих» районах.

Наступного дня ЦК та РНК ухвалили припинення українізації у решті СРСР. Постанова рішуче засудила «окремі виступи українських товаришів про обов'язкову українізацію цілої низки районів СРСР (наприклад, у Далекосхідному краї, Казахстані, Середній Азії, Центрально-Чорноземній області тощо)». Такі виступи можуть лише іти на руку «тим буржуазно-націоналістичним елементам, котрі будучи вигнані з України як шкідливі елементи, проникають у заново українізовані райони і ведуть там розкладницьку роботу». Постановлялося доручити відповідним локальним чинникам «негайно припинити дальшу українізацію в районах, перевести всі українізовані газети, друкарство і видання на російську мову і з осені 1933 року підготовити перехід шкіл і навчання на російську мову». Прийшов повний розгром українського життя у РСФСР: частину фізично нищив голод, решту піддав русифікації сталінський режим.

Другий документ був кульмінаційним етапом заборони хліборобам України і Північного Кавказу виїжджати у пошуках хліба до краще забезпечених районів СРСР. У листі до Кагановича 18 червня 1932 р. Сталін писав, що «не зважаючи на непоганий урожай, декілька врожайних районів на Україні опинилися в стані руйнування і голоду», хоча відповідальність за це лихо склав на помилкове застосування заготівельної політики місцевими органами влади. «Результати тих помилок, - продовжував генсек, - відбиваються тепер на посівній справі, особливо в Україні, при чому декілька десяток тисяч українських колгоспників все ще роз'їжджають по всій європейській частині СРСР і розкладають нам колгоспи своїми скаргами і скиглінням». В цьому листі бачимо