єдине відоме визнання Сталіном голоду в Україні. Лист показує поінформованість Сталіна щодо довготривалого виїзду українських селян по хліб до Росії та про те, що вони шукали порятунку не лише у російських містах, але й по селах. Радянська влада старалася перешкоджати цим виїздам, але вони продовжувалися, бо селяни знали, що продовольча ситуація була багато краща в Росії. Про це свідчать численні листи до редакції «Известий ЦИК СССР и пише анонімний автор з Конотопу, - про те, що Бернад Шоу не бачив голодуючих дітей. Я ж проїхався від Одеси до Москви і видів на всіх станціях України тисячі дітей, опухлих від голоду, які хмарами обступають пасажирів. І у нас вистачає нахабности в центральному органі запевняти кого- небудь, що в нас усе гаразд! Замість писати, краще б організували комісію для подання допомоги голодуючим дітям України». Виїзди продовжувалися, і врешті Сталін рішив поставити їм кінець.
22 січня 1933 р., від імені Сталіна і Молотова, була розіслана директива відповідним партійним і урядовим чинникам України, Білорусі та прикордонних з Україною районів РСФСР. Сталін повідомляв про нові масові походи селян «по хліб» (лапки в документі. - Р. С.) з Кубані та України у Центрально-Чорноземну область, Поволжя, Московську область, Західну область i Білорусію. Генсек не сумнівався, що «цей виїзд, як і виїзди з України минулого року, організовані ворогами радянської влади, есерами й аґентами Польщі з метою агітації 'через селян' у північних районах СРСР проти колгоспів і радянської влади в цілому». Генсек нарікав, що минулого року «партійні, радянські та чекістські органи України проґавили цей замір ворогів Радянського Союзу», і сказав, що в цьому році не сміє бути допущена подібна помилка. Щоб зупинити втечу голодуючих землеробів з України і Кубані до сусідних регіонів, краще забезпечених харчовими ресурсами, Сталін наказує владним структурам України і Північного Кавказу не випускати своїх селян, а властям сусідних регіонів «арештувати всіх 'селян' України і Північного Кавказу, що пробиралися на північ і, після виокремлювання контрреволюційних елементів, повертати решту на місце їх проживання». Наступного дня директива з Москви була переслана з Харкова до обласних центрів України за підписами секретаря ЦК КП(б)У М. Хатаєвича та Голови РНК УССР В. Чубаря з дорученням від першого «Південному (українському. - Р. С.) ГПУ негайно дати знати всім залізничним станціям про припинення продажу квитків за межі України селянам, які не мають посвідки райвиконкомів на право виїзду або промислових і будівельних державних організацій про те, що вони завербовані на ті чи інші роботи за межі України». 25 січня секретар крайкому Північно-Кавказького Края Б. Шеболдаєв післав своїм підлеглим аналогічні та ще більш детальні директиви.
Майже одночасно зі сталінською директивою до Кремля прийшли звіти з України та ПККрая. Балицький повідомляв, що в Україні масовий виїзд селян почався в кінці грудня 1932 р. Виїзди зареєстровані у 74 районах, 721 селі, 228 колгоспах. Виїхало 31 693 особи: з Харківської області - 20 129, з Київської - 6 576, з Одеської - 3 447, з Чернігівської - 1 541. Перевірка вузлових станцій показала продаж квитків на поїзди далекого прямування. За січень станція Лозова продала 16 500, а станція Суми - 15 000 таких квитків. Для припинення втечі зі села ГПУ на початку січня арештувало 500 злісних підбурювачів виїздів. Євдокімов повідомляв, що розвинув заходи проти виїздів хліборобів ще з листопада, організував «кордони на головних шляхах руху втікачів». Було арештовано 11 774 особи транспортним відділом та 7 534 - іншими органами. Пізніші зведення інформацій показували, що за шість тижнів від Сталінської січневої директиви ОГПУ заарештувало 219 460 осіб, з них частину покарано на місці, а 186 588 повернено до сіл умирати з голоду. Ця акція була скерована проти населення України і Північного Кавказу, особливо Кубані. Подібної репресіі для селян у інших регіонах РСФСР та БРСР не було.
Жертви i свідки української трагедії були свідомі, що Сталін нищив українську націю. Правильно пише український історик Людмила Гриневич, що події «справили шокове враження на українське суспільство, породивши в частині його тверде переконання в тому, що людомор 1933 р. - не просто 'помилка' у 'господарських розрахунках', а цілеспрямована акція комуністичної влади проти українців». Сучасники говорили, що саме «на Україні голод, селяни умирають, а ті, що зберегли життєздатність розбігаються, виїжджають у другі райони СРСР», а «всі ті лиха спадають на українського селянина і випливають з політики партіі і Радянської влади. [...] Український народ буквально гине від голоду, населення вимирає цілими селами, положення безвихідне». Італійський консул в Харкові зрозумів Голодомор як знищення української нації. У звіті з 31 травня 1933 р. він писав: «Мої висновки: сучасне лихо приведе до російської колонізації України. Колонізація перетворить етнографічний характер України. В можливо недалекому майбутньому уже не можна буде говорити про Україну, ані про український народ, ані навіть про українську проблему, тому що Україна стане фактично російським регіоном».
Підсумки і висновки
Найкращу запоруку для визнання Генеральною Асамблеєю ООН та міжнародною спільнотою українського голоду ґеноцидом дасть успішне доведення цього злочину на підставі анти-ґеноцидної Конвенції 1948 р. Це
