Таким чином, у програмах політичних партій було фактично дві точки зору щодо приватної власності: зберегти або знищити її. В основу першого положення про буржуазний інститут права власності були закладені давно відомі принципи "свободи власності" та її "недоторканості". Тому "примусове відчуження приватної власності" або абсолютно відкидалось, як це було у монархістів та октябристів, або допускалося лише у випадках, коли цього вимагав публічний інтерес, як це було у кадетів. Що стосується другої точки зору на власність, то серед його прибічників теж не було єдності. Якщо для російських соціал-демократів державна власність мала принести поліпшення життя тільки пригнобленим масам, то в українських соціал-демократів ми бачимо бажання "звільнити" багатіїв від непосильної праці "заробляння грошей" і надати їм спокійне життя.

Аграрне питання, без перебільшень, було найгострішим, а його вирішення було надзвичайно необхідним і надзвичайно болючим, бо зачіпало інтереси переважної більшості населення. А вкрай низький рівень політичної культури в Росії початку ХХ ст. робив правове вирішення соціальної проблеми досить складним. Гострота соціальних протиріч, помножена на класовий, груповий та індивідуальний егоїзм, зумовила радикалізм вимог, які нарощувалися в залежності від посилення революційного процесу" [9.-С.27].

Радянські історики вважали, що в 1913 р. 53,2% жителів належали до пролетаріату та напівпролетаріату; 25,3% - до бідних одноосібних господарств; 19% - до більш заможних і 2,5% - до вищих прошарків (крупна буржуазія, поміщики, високопосадовці). У 1939 р. академік Немчинов навів свою класифікацію, за якою цифри були дещо інші: робітничий клас (у тому числі і сільськогосподарські робітники) - 14,8%; селяни і ремісники - 66,7%; буржуазія і поміщики (в тому числі і куркулі) - 16,3%; інтелігенція - 2,2% [10.-С.21]. Тобто вирішення аграрного питання так чи інакше очікувало майже 80% населення.

Посилювалась потреба вирішити земельне питання ще й тим, що в Росії періодичним, але стійким явищем був голод. У 1906 р. країну охопив черговий голод. Він не був таким жорстоким, як у 1891-1892 рр. За 15 років це був уже четвертий голодний рік (1891, 1898, 1901, 1906 рр.) [18.-С.67].

В Україні, як і в Росії, найбільш зацікавленими у перерозподілі землі були найбідніші селяни з наділом до 5 дес. Таких господарств було близько 44% [12.-1906.-26 листопада]. Зрозуміло, що жодна з партій не могла обійти в своїй програмі це питання, яке вимагало обов'язкового вирішення. Але як його вирішити? Монархісти пропонували: "Домагатися розширення селянського землеволодіння, не забуваючи, що усяка власність, в тому числі й земельна, має бути недоторканою". А для цього пропонували: "Вирівнювання майнових і сімейних прав селян та інших станів; земельні наділи, що знаходяться у власності кожного окремого селянина, мусять бути визнаними повною його власністю". Але цього було замало, тому далі пропонувалося: "Передача малоземельним та безземельним селянам на вигідних для них умовах усіх придатних для землеробства казенних земель". Внаслідок недостатності казенних земель, монархісти передбачали домагатися купівлі за рахунок держави у приватних власників земель, що "добровільно продаються". Продаж земель планувався за цінами, допустимими для селян. Полегшувалися умови продажу селянам землі, якщо вони бажали переселитися [1.-С.20-21].

Аналізуючи вимоги анархістів з аграрного питання, київська ліберальна газета "Рада" писала із деяким знущанням: "Дуже цікава земельна програма. "Руські люди", свідома більшість яких складається з поміщиків, виказали дуже добрий спосіб поправити свої заплутані справи. Вони пропонують, щоб уряд купував землю од приватних власників "добровільно", себ то по ціні, корисній для поміщиків, а потім дешево продавав цю землю селянам. Ріжницю в ціні повинна доплачувати держава, себ то ті ж самі селяни. Так "спасителі отечества" патріотизм з поміщицькими інтересами єднають. Хай гине державне хазяйство, аби тільки збагачувались поміщики" [12.-1906.- 10 жовтня].

Як бачимо, монархісти виступали за абсолютне збереження поміщицького і буржуазного права на приватну власність. Вимоги робітників і селян їх не цікавили. Ось як вони висловилися з приводу цих вимог на зібранні членів Київського "Союзу руського народу": "До чого зводяться вимоги революційних робітників і революційних аграріїв? До безплатного збагачення одного класу за рахунок іншого, до дармової подачки, до запускання руки в чужі кармани... Безплатне і несправедливе збагачення одного за рахунок інших не може не привести до розбещеного впливу на того, хто несправедливо збагачується. Звичка дивитись на чужу власність як на свою призводить до втрати розуміння про власність взагалі, до систематичного хижацтва, розбою і повної втрати працездатності" [1.-С.31]. Напевне монархісти добре знали це на власному досвіді, якщо так писали.

Схожі думки були і в програмі "Союзу 17 октября". Ось як пропонувалося вирішити аграрне питання у октябристів: "Регулювання дрібної земельної оренди, визнання державних, кабінетських та удільних земель фондом для задоволення земельної потреби, при недостатності цих заходів можливо у випадках державної значимості відчуження частини земель із приватного володіння на справедливих умовах винагороди, що встановлюється законодавчою владою". Далі намічалося: "зрівняння селян у правах з іншими громадянами, відміна виключних законоположень, про податні стани, розкріпачення общин і знищення адміністративної опіки" [2.-Ф.1335.-Оп.1.-Спр.568.-Ч.Ш.- Арк.482].

Слід відзначити, що саме цей розділ програми неодноразово обговорювався і перероблявся на