Важливим джерелом наших знань про Голодомор 1932-1933 pp. у Куйбишевському районі є свідчення людей, які перенесли Голодомор та були його очевидцями. В 2000-2008 pp. автор записав свідчення близько 50 жителів Куйбишевського району. Приведемо фрагменти деяких з них.

Рятуючись від голоду багато жителів села подалися на заробітки до міст. В сім'ї Петра Ілліча та Пелагеї Луківни Ісаченків з Більманки було семеро дітей. Глава сім'ї взяв з собою двох дочок - Марію і Любов і пішов з ними шукати заробітку в Сталіно. Дівчата пішли в найми до заможних людей, робили все - варили їжу, прибирали, доглядали малолітніх дітей господарів. На зароблені гроші Маруся та Люба купували продукти та відносили їх братам і сестрам в Більманку. Завдяки їм, сім'я пережила голод. Марія та Любов Ісаченки в Більманку не повернулись - вийшли заміж за шахтарів і залишились жити на Донбасі [17].

Кривенок Василь Васильович з с. Білоцерківки зі слів матері пригадує, що 1933 рік був в селі голодним, багато дітей в Білоцерківці осиротіли та стали напівсиротами. Для них був відкритий притулок (дитячий будинок). З числа добросовісних колгоспниць вибрали кухарок, які варили цим дітям їсти - серед кухарок була і його мати Ганна Сергіївна. Представник від правління отримував харчі в коморі під розписку. Дітям варили куліші, затірки - небагату їжу, лише щоб був приварок. З часом частину дітей (мабуть сиріт) відправили в дитбудинки [18].

Марина Пилипівна Олениця (с. Білоцерківка) 1903 р.н. свідчила, що під час голоду 1933 року колгосп відібрав у них хату під скотину, а їм купив іншу. Брат її батька Йосипа Васильовича - Дмитро, рятуючись від голоду, покинув хату і виїхав на Донбас. Два рази Марина Пилипівна ходила разом з іншими білоцерківськими дівчатами міняти речі на тюльку. В тому ж 1933 році Йосип Васильович поїхав до брата Дмитра, який працював на шахті, щоб дістати хоч які-небудь харчі для сім'ї. Йому вдалося виміняти трохи крупи та хліба. Діти були вже пухлі від голоду, коли повернувся Йосип Васильович, однак йому вдалося їх виходити [19].

Житель с. Благовіщенка Дмитро Антонович Конько, 1925 р.н. розповів, що сім'я дуже бідувала під час голоду 1933 року. Дмитро лазив по берестках, рвав "кашку" і їв, ходив по людях, жебракував. Запам'яталася йому одна бабуся, яка жила поблизу р. Грузької, в неї вродила городина - вона давала йому по буряку. Дмитро приносив їх додому і мама варила буряк і діти їли бурякову юшку. Дякуючи цій бабусі, в їхній сім'ї ніхто не помер з голоду, а взагалі вмирало багато людей. Мати розповідала Дмитру, що в одну яму кидали по 10 померлих, яму не закидали і знову кидали чергову партію. Жителі села клали на тачки найцінніші речі, а це здебільшого були одяг та вовна, та йшли в Бердянськ обмінювати на камсу. Багато з них вмерли по дорозі на Бердянськ [20].

За словами Кривика Віктора Яковича, жителя с. Титове (колишнє Водяне), його батька Кривика Якова Трохимовича в 1933 році послали на курси трактористів в Розівку - під час голоду його вдома не було. Місцеві активісти, з розповідей матері, забрали у сім'ї все продовольство - навіть буряки і капусту з погріба. Сім'я почала голодувати, невдовзі померли найменші брати Віктора Яковича - Сергій та Микола. їх поклали на ряднину і поховали на сільському кладовищі. Весною 1933 року сестри Віктора Яковича Галина і Марія знайшли на полі, яка належало одному з колгоспів с. Берестове, залишки проса. Дівчата наїлися його, але воно було пріле і Галина померла. Мати опухла з голоду, залишила дітей напризволяще і пішла до батька в Розівку. Яків Трохимович виніс дружині миску баланди і вони разом, заховавшись у бузку, з'їли її. Він роздобув небагато якихось продуктів і дав Варварі Ігнатівні, щоб віднесла дітям. Вона пішки дійшла до с. Попівки і впала від втоми і голоду під парканом. Земляки-водянці впізнали її і допомогли добратися додому. Згодом Марія найнялась на роботу в одну з єврейських колоній. їй за роботу видавали щодня склянку крупи. Люди тікали з села, рятуючись від голоду, хто куди. Двоюрідний брат батька Максим Прокопович Кривик поїхав у Маріуполь і влаштувався працювати на завод "Азовсталь", згодом до нього поїхав, теж рятуючись від голоду, його рідний брат Олександр.

Мати Віктора Яковича - Варвара Ігнатівна - не розповідала йому про голодомор 1932-1933 років до 1947 року - тільки тоді мати вперше розповіла Віктору, який опух від голоду, про ще страшніший голод, який перенесла сім'я. Віктор, дізнавшись про смерть своєї сестри і братів в 1933 році, терпів і не ремствував [21].

З розповідей батьків Василь Григорович Пашко житель с. Титове (колишнє Водяне) знає, що в 1933 році в селі помер брат Іллі Жукова (вуличне прізвисько - Живодьор). В Іллі не вистачило