Перші посмертні згадки та спомини належали його найближчим товаришам та однодумцям [23-25]. З незмінною пошаною та теплотою про нього згадували в мемуарах Є.Х. Чикаленко [26-27], О.Г. Лотоцький [28], С.Ф. Русова [29], Д.І. Дорошенко [30].

Є.Х. Чикаленко вважав Стебницького надзвичайно розумною людиною, відзначав його самовідданість, безвідмовність, скромність, в "Споминах" писав про нього: "...один з найвидатніших і найвідданіших українських діячів, яких мені доводилося в своїм житті стрівати.Ним держалася громада, він в ній найбільше працював [26, с.238-239]. Трактував як одного із найбільш видатних українських діячів, ставив поряд із В.П. Науменком та І.Л. Шрагом, Г.Г. Ротмистровим та М.Ф. Комаром [26, с.385,410].

Д.І. Дорошенко, який уперше побачив Стебницького на початку 1900-х років як визначного діяча старої Петербурзької громади, писав: "Це була людина зовсім відмінної вдачі, ніж Лотоцький: наскільки Лотоцький був повний життя, експансивний, веселий, настільки Стебницький був завжди замкнений в собі, задуманий, ніби чогось засмучений, - і літературний псевдонім, під яким він найчастіше писав, був "П. Смуток". Але на громадському полі вони прекрасно доповнювали один одного, і на них лежав головний тягар літературної й взагалі громадської української праці в Петербурзі" [30, с.81].

С.О. Єфремов, що був знайомий з Петром Януаровичем з 1896 р., торкаючись ролі української публіцистики 1890-х - 1900-х років, поставив ім'я П.Я. Стебницького як представника "літературного покоління 90-х", близького до М.С. Грушевського, поряд із іменами О.Г. Лотоцького (народ. 1870 р.) та Ф.П. Матушевського (народ. 1871 р.). "За часів національного присмерку, коли неволя посіла була все наше життя, вони боролися проти реакції так державної, як і громадської, силкуючись розвіяти тумани, що густо накривали українську справу. За часів широкого громадського руху вони виясняли завдання українства, ставили на чергу дня питання сучасності, і розв'язували їх відповідно до найкращих традицій та вимагань українського громадянства". Праці їхні, розкидані по журналах та газетах ("Л.-Н. Вістник", "Киевская старина", "Украинский вестник", "Украинская жизнь", "Громадська думка", "Рада" і т. ін.), і перед українською й перед російською публікою на повен зріст ставили українську справу й виховували наше громадянство на гаслах повного національного життя на Україні, творячи велику справу європеїзації українства та підведення під нього широких загальнолюдських основ" [31, с.539], - таку охарактеризував С.О. Єфремов творчу місію цього покоління.

Особистість Стебницького відзначалась неяскравою канвою біографії, демонстративною не публічністю (він завжди - "людина в тіні"), надзвичайною скромністю, аскетизмом, працьовитістю, толерантністю й водночас - твердістю переконань, принциповістю та сильною волею. В одному з листів Є.Х. Чикаленку знаходимо критичну самооцінку: ".по щирій правді й совісті скажу Вам, що тепер і в наших петербурзьких зібраннях - невеличких - почуваю себе не тілько не корисним, а навіть шкодливим чоловіком: вношу, звичайно, течію сумнівів, скептицизму, доброго та позитивного нічого порадить не здатний, а у других добру думку чи замір збити можу. Бачу, що тепер, мабуть, краще мені сидіти в кутку, то, може, хоч якої індивідуальної роботи дам більше - писанини чи що. А гуртової - нехай мені дають ту частину, яка мені випаде, - зроблю, як по силі" [19, с.57].

П.Я. Стебницький, що належав за датою свого народження до покоління "людей 1880-х" (представниками якого в середовищі українських радикалів та демократів були Б.Д. Грінченко, М.А. Дмитрієв, Г.А. Коваленко, М.П. Левицький, М.А. Славінський, П.І. Чижевський, Є.Х. Чикаленко, С.П. Шелухін), у суспільне життя увійшов з деяким запізненням -в кінці 1890-х - початку 1900-х років, вже як зріла, сформована особистість. Саме тоді, як відзначав І. Лисяк-Рудницький, "до голосу приходить нове покоління інтелігенції, яке в порівнянні з своїми народницькими батьками було не тільки численніше, але й, дякуючи загальній зміні політичної атмосфери, більш сміливіше та ініціативніше. Те покоління видало плеяду талановитих діячів, що багатьом з них згодом судилося зіграти провідну ролю в українській революції" [32, с.184].

Погляди П.Я. Стебницького сформувалися передусім під впливом ідей М.П. Драгоманова, щирим прихильником якого він був усе життя [33, с.33; 19, с.114]. Цікаво, що й у 1918 р., після проголошення самостійності Української Народної республіки, П.Я. Стебницький зі співчуттям відзначав, що "не дивно, що Драгоманов... не завершив своєї великої національної роботи ясно визначеним національно-політичним ідеалом, а обмежився федеративною програмою: як мислитель-реаліст, він добре бачив, що без національно-свідомих і культурно вихованих мас політична робота української громадськості повинна була тоді проводитися в такому напрямі, де б можна було опертися на співчуття, і допомогу інших складових частин російської держави" [34, с.220].

П.Я. Стебницький, родом із сім'ї священнослужителя на Київщині, після закінчення фізико- математичного факультету університету св. Володимира, улаштувався з березня 1889 р. на посаду службовця в Головному управлінні пошт і телеграфів у Петербурзі, згодом - з 1893-94 рр. став управителем канцелярії журналу "Вестник финансов, промышленности и торговли" та чиновником особливих доручень у міністерстві фінансів.

Суспільно-політична діяльність П.Я. Стебницького на початку 1900-х років