Створення національної преси. Брав участь у друкованому органі української думської громади журналі "Украинский вестник", що видавався в 1906 р. у Петербурзі за сприяння членів УДРП (офіційний редактор М.А. Славінський, фактичний - В.М. Доманицький). Так, у числі четвертому під псевдонімом "П.С." була опублікована його статті "Тарифное недоразумение" із приводу несправедливих митних тарифів на україномовні друковані видання з Галичини.

Друкувався в спеціальному органі думської громади газеті Рідна справа (Вісті з Думи) , яку знову редагував В.М. Доманицький та загальний наклад якої становив від 2000 до 3000 екземплярів. Поширювали газет у провінції радикал-демократи й близькі до них особи [37, с.221-222]. Після третьочервневого перевороту видання припинило існування.

Щорічно вносив свій пай в тисячу карбованців на покриття дефіцитів щоденної газети "Рада", основним меценатом якої був Є.Х. Чикаленко; звертався в листах до "національно свідомих українців" із закликами привертати передплатників, підтримувати єдину щоденну україномовну газету [27, с.37-38].

Українське книгодрукування. І в цій сфері П.Я. Стебницький також залишив видатний слід. Ще в "до- партійний період" увіходив у комітет, що розпоряджався відсотками з капіталу В.Ф. Симиренка, призначеного на українські національно-культурні потреби [26, с.370].

Багаторічний скарбник та член правління "Благодійного товариства видання загальнокорисних і дешевих книг" (1898 - 1917 рр.), що діяло під патронатом Петербурзької громади. Розпочавши своє існування в темні й хмурі для українства дні, воно довгий час було єдиною українською інституцією самого широкого значення, виконувало функцію української "Просвіти", відзначав П.Я. Стебницький [38, с.63]. Товари - ство видавало й широко поширювало в народі науково-популярну літературу, книги для позашкільного освіти й інші видання, розраховані на підтримку в українському селянстві "вогника національної ідеї", спираючись у своїй роботі на найбільш енергійні елементи місцевої інтелігенції, священиків, селян [39, с.90]. За 1899 - 1908 рр. було видано 64 найменування книг тиражем 638733 екземплярів номінальною вартістю 41220 руб. Джерелами фінансування були прибутки від видань, членські внески та пожертви в розмірі 10000 крб. за 1899 - 1912 роки [40, с.68]. Найбільш масштабним проектом, у якому в складі редакційної колегії прийняв жваву участь і П.Я. Стебницький, було в 1906 р. повне видання "Кобзаря" за редакцією В.М. Доманицького накладом 10000 екземплярів, що швидко розійшлося. В 1907 р. з'явилося друге, стереотипне видання накладом 25000 екземплярів, в 1910 р. - третє, негайно арештоване цензурою (на щастя, головну частину тиражу вдалося врятувати, віддавши на конфіскацію тільки 50 екземплярів) [41, с.36- 46].

Сприяв "Товариству ім. Т.Г. Шевченко для допомоги нужденним уродженцям південної Росії, що навчалися у вищих навчальних закладах Петербурга". В 1907 р. на його кошти була заснована бібліотека українського студентського науково-просвітнього товариства при Петербурзькому університеті.

Політичні реформи в державі. Погляди П.Я. Стебницького на проблеми реформування Російської імперії найбільш виразно окреслені в статті "Краєві автономія Україні", опублікованої в часописі УСДРП "Вільна Україна" (1906. - №1-2) під псевдонімом "П. Смуток". Централістичний лад народився в Росії разом з абсолютизмом, стверджував автор; і "історія Росії є власне історія державного великоросійського централізму". Результатами його панування стали ствердження мілітаризму в зовнішньополітичній і внутрішній сферах державного життя, трансформація адміністративного централізму у взаєминах недержавними народами імперії в "грубий і рішучий" великодержавний націоналізм, торжество бюрократизму й адміністративного свавілля, культурно-економічний занепад, відсутність до прав окремої як одиниці малозначної порівняно грандіозними масштабами імперії, підпорядкування освіти й науки імперським інтересам, зниження культурного рівня низки регіонів внаслідок русифікації, поява шовінізму й національної ворожнечі. Втім, у цьому останньому явищі, підкреслював П.Я. Стебницький, "ядро великоросійське" було менш винне, ніж власне самі державні провідники політики централізму. Таким чином, яскраво змальовано образ Росії як імперії, препаровано суть "російського централізму". "Рідним дитям" режиму централізму на околицях став сепаратизм, дійсний або уявний.

З початком першої революції починається "період великої синтези", коли до участі в державній роботі "влада" притягає "суспільство", стверджував автор. Та, передбачав він, "якщо замість трьох старих китів російська держава заведе собі чотирьох молодих - у формі основних громадянських свобод, якщо навіть до них приєднається й п'ятий - народоправство, - то все ж не було б нічого дивного, якби вони залишилися плавати в старому, історичному океані централізму". Лише із реалізацією, поряд із принципом конституціоналізму, принципів децентралізації, свободи особистості, суспільства і нації, "зникне із російського життя хвороба централізму і почнеться існування дійсної Росії" [42, с.27-32].

Таким чином, П.Я. Стебницький пропагував програму УДРП, базовану на принципах конституціоналізму, федералізму, свободи національно-культурного розвитку. Але трохи згодом, коли схлинула хвиля революційної ейфорії, в вересні 1907 р., писав, що все ж таки на довгі роки програмою-мінімум українського руху буде: "Сільська національна школа та всесословне земство, - от ті ази, з котрих нам тепер треба починати буквар української політики. Тоді,