Діалог без самоцензури, "внутрішній погляд" двох видатних діячів УДРП на стан речей та перспективи реалізації "українського проекту" знаходимо саме в епістолярній спадщині Є.Х. Чикаленко та П.Я. Стебницького. За період із січня 1905 по жовтень 1906 рр. збереглися лише листи Є.Х. Чикаленка. Листи П.Я. Стебницького в революційній період датовані березнем - груднем 1907 р. Уважаємо потрібним проаналізувати також зміст листів за 1908 рік, що став моментом осмислення підсумків революції та вироблення нових програмових орієнтирів.

1. "Партійне будівництво" та програмові дискусії в УДРП. Проблема єдності ліберально- демократичних сил.

Скептично відносився до спроб УДРП повсякчасно редагувати свою програму, і в тому не був одиноким. У деякій мірі це було викликано тим, що УДРП увесь час свого існування знаходилась в пошуках - власної ідеологічної ідентичності, балансу своїх внутрішніх складників, компромісу з можливими спільниками "зліва" та "справа". Лунали гострі закиди з боку як незалежних оглядачів, так і прихильників партії. Так, Б.Д. Грінченко, оцінюючи рішення жовтневого (1906 р.) з'їзду, що вніс деякі зміні до програми, різко критикував радикал-демократів за надмірний "академізм", схильність до "марних теоретичних розмов", "гру в програми" замість енергійної практичної діяльності. Він рішуче вимагав від партії відкинути апатію, що оволоділа нею після липневої кризи 1906 р. та перетворитися в "сильну партію діла" [Нова громада. - 1906. - №11. - С. 115-116]. Його молодший товариш, журналіст С.О. Єфремов у серпні 1907 р. закидав УДРП "невиразність" політичної лінії, коливання та схильність до опортунізму, надзвичайну "поміркованість та акуратність" [44, с.34-40].

У вересні 1907 р. УДРП скликала конференцію щодо тактики та платформи на виборах у Третю Думу. Мабуть, саме про результати цього обговорення Стебницький і запитував у Є.Х. Чикаленка у листі від 8 вересня, не без іронії коментуючи можливій хід дискусії: "Положим, я, грішний чоловік, думаю, що почали, як звичайно, з назви партії, та мабуть, так і не зкінчивши про це, перейшли до програми; ну, а програму і Бог велів ніколи не кінчать, бо вона ж, як і життя, мусить все мінятися відповідно обставинам та політичній погоді." [19, с.56].

Як відомо, на той час діяли та конкурували між собою УДРП, УСДРП, "Спілка", УНП та групи українських есерів. П.Я. Стебницький негативно оцінював розпорошеність українських політичних сил. У листі від 29 вересня 1907 р. писав, що "шкода в тім, що ми тепер розбились на стільки партій, скілько нас є; ні одна з тих партій не має певної назви, але кожна має особну програму, і через те нічого спільного вийти не може" [19, с.57]. У листі від 15 травня 1908 р. висловився взагалі афористично: "Для українця жити - то значить лаятись і гризтися з земляками. Отже й ми живемо повним життям, користуючись для того клубом" [19, с.96]. Ішлося про конфлікт "батьків" та "дітей" в українському політичному клубі в Петербурзі, де Петро Януарович був членом Ради старійшин. Таким чином, у підсумку в багатьох питаннях партійної тактики солідаризувався з радикально налаштованими С.О. Єфремовим, Л.М. Жебуньовим, Б.Д. Грінченком. Останній у роботі "Тяжким шляхом" в 1906 р. писав, що "наше українське невміння єднатися, консолідуватись давно вже відомо."

П.Я. Стебницький і надалі, в вересні 1908 р., констатуючи загальну кризу українського партійного життя, підсумовував: ".у нас через те нічого не вийшло з партій, що тепер для партійності не час, бо українців менше, ніж партій.І далі довго нічого не вийде, коли ми будемо обмежуватися своїм тісним, справді сектантським колом, варитись в власнім соку." [19, с.114]. А нині "український рух" для широких верств стихійного українства (сільської інтелігенції, середніх міських верств, сільського пролетаріату) - це щось "партійне, сектантське".

Коректування традиційних народницьких настроїв української політичної еліти щодо ідеалізації селянства.

Цей перелом у поглядах обох друзів на "демос" відбувся під час спостережень за перебігом виборів у Першу та Другу Думи (передусім на стадії висування виборщиків), створення та роботи думських груп, селянських заколотів, аналізу реакції селянства на україномовну пресу та діяльність "Просвіт". В листах одночасно звучали два мотиви: захоплення окремими яскравими, талановитими представниками із середовища селянських депутатів та загальне розчарування в "мужику", якого так довго "на відстані" ідеалізували провідники "народницької" та "позитивістської" фаз "національного відродження", усвідомлення тієї моральної та інтелектуальної дистанції, яка все ж таки існувала між "народом" та його потенційними "поводирями" [19, с.95,85]. "Українському руху бракує твердого, природного ґрунту, який дає лиш звичайне, обиходне життя в національних рамках. Для нашої інтелігенції ці рамки - все ще мундир, який вона надіває і скидає по потребі. Перестали б вони бути мундиром тільки тоді, коли під інтелігенцією виріс би грунт в образі національно свідомої маси..", - розмірковував П.Я. Стебницький [19, с.85,95].

Імовірно, він усвідомлював неготовність політичного ліберально-демократичного проводу очолити народний рух. Як відлуння цих фаталістичних настроїв, отой крик болю зірветься в нього й через десятиліття - уже після спроби проголошення незалежності УНР, коли він, маючи на увазі централістичні та асиміляторські тенденції старого імперського режиму, з гіркотою напише про те, що ".знов відчувається стара злість і досада на сліпих,