недотепних людей, що держали в свій час у руках долю країн і народів російської держави: як мало в свій час було треба, щоб задовольнити скромні бажання нашого громадянства! І яку б свідому та сильну своїм єднанням націю складав би тепер собою наш народ, коли в хоч останні півсотні літ він мав вільні умови для культурного розвитку: літературу, пресу, науку, національну школу! Без страху могло б тоді українське громадянство дивитись в-вічі всяким небезпекам всесвітніх розрухів, бо в свідомій себе нації знайшлись б сили, щоб подолати і внутрішні суперечності соціального ладу, і перейняті неприхильністю та ворожнечею до української ідей міжнародні впливи.Так не сталося, - з жалем відзначав він, - бо вітер російської політики гнав нас іншим шляхом, прищеплюючи нашому народові національну свідомість на розвитком культури, а шаленою боротьбою проти неї, яка провадилась з запомогою всіх бичів та скорпіонів адміністративно-поліцейського апарату" [39, с.89].
Популізм українських політичних партій.
П.Я. Стебницький у листі до Є.Х. Чикаленка від 8 вересня 1907 р. попереджав про постійну потенційну загрозу відсутності контакту народу й інтелігенції, різновекторність їхніх інтересів - економічних та національних. Був переконаний, що для селянства пріоритетним і буде питання про землю, інтелігенція ж вимушена на це реагувати, виставляти вимоги радикальної аграрної реформи в програми політичних партій. Нині діячі УДРП сподіваються, що українські кафедри в університетах, коли вони будуть-таки створені, мають готувати нову інтелігенцію. І знову виникне дилема: ".або не будуть розуміти одно одного, або знов же інтелігенції доведеться в свою програму вставити і "земельку" [19, с.57]. Припускав у політиці вимушений популізм, розумів його невідворотність у програмах українських партій, але навряд чи виправдовував його в глибині душі.
Потреба школи як першочергова.
Радикал-демократи ясно вбачали прямий взаємозв'язок потенціалу популярності новонародженої українськомовної преси й мови навчання в школі. Є.Х.Чикаленко в листі до Петра Януаровича від 16 квітня 1906 р., під час перших думських виборів, так виставляв пріоритети: спочатку - народна школа на рідній мові, центральний парламент та (логічно) реалізація принципів конституціоналізму, а далі, поступово - заведення політичної автономії в етнічних межах. Але не на "другий день" [19, с.44-45]. П.Я. Стебницький уповні солідаризувався із цією думкою. Без школи, без оволодіння народом грамотою, літературною мовою, нереалістичним є вимога й автономії, а про державну самостійність годі й мріяти, переконані були радикал-демократи.
Молода україномовна преса:"боротьба за існування".
П.Я. Стебницький в серпні 1907 р., після завершення першої революції, відзначаючи невиправний ідеалізм "безсмысленных мечтаний" українських ліберально налаштованих інтелектуалів про 25- миліоновий народ, наполегливо розвивав думку про потребу передусім популярного друкованого органу для широких верств, тобто малоформатних, популярних, доступних за ціною, тижневих видань, та народної школи рідною мовою. Був упевнений, що справу національної преси треба починати було з газет такого типу, як "Хлібороб" та "Рідна справа" (яка за півтора місяця існування набрала 1400 передплатників, переважно з селянства), ".і цю роботу розкласти згори свідомо на довгі роки, не захоплюючись одразу такими реформами, для підпори яких не маємо сили, не маємо ґрунту, не маємо оборонців, бо за все відповідає дрібненька купка безкрилої інтелігенції. Ця інтелігенція задовольнилась би місячником, а газета повинна була одразу зробитись органом села і селянства." Висував пропозицію перенести "Раду" до Петербургу, змінивши її характер за прикладом "Рідної справи" [19, с.53-54]. Купка інтелігенції, на думку Стебницького, мала українську газету "лиш як об'єкт національної філантропії, а своє потребу задовольняє російською пресою." [19, с.57]. Досвід революції переконав його в конечній потребі селянською, народної газети, бо - як писав він в вересні 1907 р.: "Коли єсть засоби, то все добре, все дасть свою користь: і філантропічна газета для інтелігенції, і університетські кафедри для неї ж, і спеціальна газета для селянства. Але коли, за браком засобів, довелось би одкидати найменше важні справи, - то я б до останньої хвилі держався зубами за селянську газету.Бо, - аргументував він, - з середніх класів інтелігенцію можна виховати і німецькою мовою, а з селянства - тільки своєю, поки ще само селянство тої своєї мови не позбулось.А не виховаєте інтелігенції з селянства, то воно Вам ціле століття, окрім земельки, нічого не буде розуміти." [19, с.53-54]. Тобто, народна школа рідною мовою та преса рідною мовою - це був реальний шанс на рекрутування інтелігенції із селянства, гарантування засобів комунікації "еліти" та "демосу" в процесі формування модерної національної ідентичності.
Заснування кафедр українознавства в університетах.
В 1906-07 рр. мовне питання трансформувалось в проблему розвитку нації як громадського організму на підставі створеної в роки революції інфраструктури національного руху. Актуалізувалась проблема кафедр українознавства у вищій школі. Про це переконливо писав М.С. Грушевський. Кожен крок у цьому напрямку ретельно фіксувала радикал-демократична преса.
Стебницький же із приводу руху заснування кафедр українознавства був налаштований скептично та запитував у Чикаленка: "А як там ті кафедри? Чи єсть на них, окрім професорів, ще й слухачі? От як слухачів не буде, - то це справді добра буде для Європи ілюстрація нашого руху в його останній стадії." [19, с.57]. Те ж саме він повторював і в листі від 29 вересня 1907 р. [19, с.59].
Підсумки революції. Що далі?
Перша революція
