поодинці або цілими селищами, із затвердженням їм у власність землі: "крестьяне и селения от помещиков по таковым условиям с землею отпускаемые, если не пожелают войти в другие состояния, могут оставаться на собственных их землях землевладельцами и сами по себе составляют особенное состояние свободных хлебопашцев". До групи "вільних хлібопашців" також могли вступати: а) дворові люди та селяни, які були відпущені на волю особисто й повинні були придбати у власність землю; б) представники інших соціальних станів, категорій та груп, які висловили бажання займатися землеробством та взяти на себе всі станові зобов'язання [72].
Згідно з наказом "вільні хлібопашці" сплачували подушний державний оклад - на рівні з поміщицькими селянами; земські повинності - на рівні з державними; відбували рекрутську повинність натурою, а оброк до казни не вносили. В питаннях управління - судочинства та розправи - вони підлягали тим же принципам, що й державні селяни.
Отримавши землю у власність, селяни цієї групи мали право продавати її, закладати, залишати у спадок, розбивати її на ділянки, але не менше восьми десятин. Вони також могли купувати землю, що давало їм можливість переходити з однієї губернії до іншої, вступати у гільдії та цехи, займатися ремісництвом та реалізовувати продукцію у містах [70, с.169].
Продовженням указу про вільних хлібопашців став наказ про зобов'язаних селян від 2 квітня 1842 р.
Не зважаючи на великі сподівання, що покладалися на цей наказ, він дуже слабко обмежував владу поміщиків та не виправдав сподівань прихильників звільнення селян. Наказ дозволяв "тим поміщикам, які самі того забажають, укладати із своїми селянами при взаємній згоді договори на тій основі, щоб ... поміщики зберігали приналежне їм повне право вотчиної власності на землю, зі всіма її угіддями та багатствами, як на поверхні, та і в її надрах, а селяни отримували від них наділи землі в користування за умовлені повинності". Обмежень повинностей в наказі не було, вони могли бути "визначені в угодах грошовим оброком, обробленням поміщицької землі чи іншою працею". Рекрутська повинність в селищах зобов'язаних селян виконувалась у порядку черги, встановленому у рекрутському уставі. В угоди могли вноситись окремі зміни у наділенні землею та відбуванні повинностей за умови обопільної згоди [73, с.64].
Не зважаючи на те, що селяни отримували певну свободу, фактично цей наказ не зміцнив їх положення.
На землях Південної України зобов'язані селяни мешкали переважно у Тираспольському повіті. До цього розряду належали селяни, які перебували на поміщицьких землях: "те из вышедших из-за границы переселенцев, кои прежде раздачи земель помещикам, на землях оных найдены водворенными, или кои после раздачи ими переведены, либо сами перешли из-за границы" [70, с.188]. До зобов'язаних не належали поміщицькі селяни, переселені із внутрішніх губерній, або які могли бути переселені на зазначені місця в майбутньому; переселенці, які після видання Положення від 20 вересня 1804 р., перейшли чи могли перейти з-за кордону в майбутньому, та оселялися на поміщицьких землях із власної волі.
Власники земель могли передавати поселенцям землі за добровільною угодою, які могли укладатися на строк не більший за 20 років. У випадках, коли угоди не укладалися, скарги не приймалися ні від поселян, ні від поміщиків, на землях яких опинилися поселяни.
За зобов'язаними селянами залишалося право переходу з одних поміщицьких земель на інші. При переході на казенні землі, палата державного майна та начальник губернії повинні були надати поселенцям відповідну допомогу та сприяти облаштуванню їх на новому місці.
Подібним наказом від 8 листопада 1847 р. була створена група безоброчних селян, які мали право вступати до розряду вільних хлібопашців, але за умови, що вони викупалися на волю цілим селищем, при продажу маєтків з публічних торгів.
У 1848 р. вільні хлібопашці та безоброчні селяни були об'єднані в новостворену групу "селян, поселених на власних землях". До цієї групи входили селяни, звільнені поміщиками за двосторонньою угодою, за якою за селянами затверджувались земельні ділянки чи дачі. За цю землю селяни мали протягом кількох років сплачувати поміщику певну суму грошей та виконувати повинності [70, с.166]. Строк, протягом якого селяни відбували повинності, міг бути визначеним на кілька років, до смерті поміщика чи бути довічним; а у випадку переходу маєтку до іншого власника, угода з селянами мала зберігатися.
Селяни, поселені на власних землях, повинні були сплачувати подушний податок та земські повинності на рівні з державними селянами, відбувати рекрутську повинність, проте були звільнені від оброку. Вони могли переходити у міщанське чи купецьке звання, але окрім виконання загальних умов, мали залишити громаді свою земельну ділянку. Із селищ державних селян, поселених на власних землях, створювались окремі селянські товариства. У випадках, коли чисельності селян було недостатньо для окремого управління, вони могли приєднуватись у питаннях адміністрації до селян, поселених на державних землях [70, с.168].
Особливою групою державних селян на південноукраїнських землях були євреї-землеробці - це були євреї, які оселилися на казенних, власних чи приватних землях, з метою землеробства. Вони створили свої поселення у Херсонській та Катеринославській губерніях.
Розподіл євреїв на 4 класи був законодавчо закріплений у Положенні від 9 грудня 1804 р., в якому зазначалося, що євреї поділяються на землеробців, фабрикантів-ремісників, купців та міщан. Нове положення про євреїв