імперії. Відносно Південної України із загальної кількості селян, зазначених у 614-й статті, можна виокремити групи: воїнські поселяни та козаки ("відповідно до служби, яку вони несли"); монастирські... церковні, економічні... військові обивателі, козаки та козацькі підсусід- ки ("з поселян, які перебували раніше в різних окремих управліннях, називаються іноді і тепер за місцем їх колишнього відомства"); однодворці; однодворці Бесарабської області, перейменовані з мазил та рупта- шів; іноземні вихідці Бессарабській області, що називаються Рупта-де-Вістерія та Рупта-де-Камара; колоністи; царани Бесарабської області; державні селяни, поселені на власних землях; малоросійські козаки; татари Таврійської губернії.
Варто зазначити, що державними селянами були не лише ті, хто мешкав на казенних землях, а також ті, хто жив на власних та орендованих приватновласницьких землях. Державними були й удільні селяни, які належали імператорській родині, а також численні колоністи, що мешкали на південноукраїнських землях.
Таким чином, ми виділяємо у розряд державних селян три великі групи - удільних селян; державних селян, які були "не за помещики" та колоністів.
Не зважаючи на те, що колоністи мали особливий статус, відмінне від державних селян правове положення, самоврядування, користувалися багатьма пільгами в оподаткуванні, відбуванні повинностей та відносились до інших державних установ, проте вони мешкали на землях, придбаних у власність, чи наданих державою, не були особисто залежними від поміщиків та підкорялись державним органам управління. Все це надає можливість говорити про них як окрему, привілейовану групу державних селян, яка перебувала на особливому положенні (мала особливий статус).
В даній роботі ми не будемо торкатися питань щодо удільних селян та колоністів, оскільки ці групи потребують окремого і детального дослідження. Ми приділимо увагу третій групі і спробуємо визначити, хто входив до складу категорії державних селян, які не були особисто залежними від приватних власників і не мали статусу колоністів.
Від початку створення у ХУІІІ ст. категорії державних селян М.Дружинін виділяє на території Російської імперії п'ять груп: сибірські пахотні ("пашенные") селяни; чорносошенні селяни поморських повітів; половники; татари та ясачні Казанської, Азовської та Нижегородської губерній; однодворці та "старих служб служилі люди".
Надалі, протягом усього ХУІІІ ст. та першої половини ХІХ ст. йшло формування та розширення складу державного селянства.
У 1719-1724 роках до державних селян були зараховані однодворці та воїнські поселяни. Становище воїнських поселян змінювалось кілька раз. Вони були поселені для охорони меж держави від можливих нападників і до 1724 р. несли прикордонну службу. Проте поступово необхідність у них як військових відпала і вони були обкладені подушним податком. У 1737 р. через нове оборонне будівництво вони знову були переведені на військову службу. З них були сформовані 16 кінних та 4 піші ландміліцькі полки [48, с.9]. Остаточно зараховані до складу державних селян вони були у 1802 р.
До правління Петра І не було однієї офіційної назви для всіх українських служилих людей, які створили групу однодворців. Проте термін "однодворці" існував раніше. Спочатку він стосувався лише дітей бояр, які мали тільки одні власні двори, без селянських. Вперше даний термін використано у наказі за 1714 р.: "рейтары и солдаты городовой службы однодворцы". В наказі 1719 р. про проведення ревізії, слово "однодворець" використано у широкому значенні - для визначення усіх українських служилих людей, діти бояр не виокремлювались від іншої маси нижніх чинів [71, с.134]. На українських землях однодворці були поселені у ХУІ та ХУІІ ст. у вигляді окремої прикордонної охорони, для захисту кордонів від вторгнень кримських та ногайських татар.
До категорії державних селян однодворці були віднесені указом від 22 січня 1719 р., який передбачав обов'язкове подання ними ревізьких сказок про всіх членів сім'ї чоловічої статі, кріпосних та найманих робітників. Наказом від 7 травня 1722 р. було встановлено спеціальний збір з однодворців (окрім подушного окладу) - "чотирьохгривневі гроші" - на утримання ландміліцьких полків [71, с.135]. В цьому ж р. однодворці були звільнені від несення рекрутської повинності. На рівні з цим вони як державні селяни виконували повинності на утримання доріг та перевозів, постій військ, надавали провідників для супроводу казни та колодників.
Протягом ХУІІІ ст. йшов процес зрівняння однодворців з державними селянами у розмірі сплачуваних ними податків. У 1764 р. вони були зрівняні у сплаті оброчної податі, у 1783 р. - у несенні військової повинності. Остаточно до категорії державних селян вони були віднесені протягом 1760-1780 років за правління Катерини ІІ.
Однодворці мали певний рівень самоуправління. Для цього був запроваджений інститут сільських управителів, які призначались з погодження однодворців з числа грамотних "добрих" людей. В повітах та губерніях були створені повітові та губернські однодворські правління, які опікувалися судовими справами [71, 138]. Землями однодворці володіли на "помісному праві". Вони не могли відчужувати їх чи здавати в оренду іншим особам. До власних земель однодворців відносились: землі, пожалувані деяким з них у вотчину до 1724 р., тобто до введення їх у подушний оклад; куплені та отримані іншим шляхом у сторонніх осіб до часу заборони подібної купівлі Межовою інструкцією; придбані у рівних з ними однодворців до та після видання Межової інструкції; придбані на основі наказу від 12 грудня 1801 р., яким всім людям вільного стану дозволялося купувати незаселені землі. Землі, які мали лісні
