На початку другої чверті ХіХ ст. в уряді імперії була популярна ідея зменшення кількості євреїв у західних губерніях та переведення їх на заняття землеробством. Це сприяло тому, що єврейському населенню були надані нові пільги. Євреї, які вирішили займатися землеробством, на 10 років звільнялися від усіх податей, окрім земських повинностей. На початкове облаштування їм надавалась позика, яку вони мали повернути по закінченні пільгового строку. Після пільгових років вони також були зобов'язані сплачувати податки на рівні з "іншими підданими однакового з ними стану".

Найтяжчим тягарем для євреїв був рекрутський набір, тому 24 липня 1829 р. було видане Положення для євреїв, поселених на казенних землях Херсонської губернії. За розпорядженням уряду вони на 50 років звільнялися від рекрутської повинності. Ця пільга поширювалась навіть на тих, хто був у "безврем- менной отлучке" (біглі та волоцюги), але протягом р., після затвердження Положення, повернувся та пристав до праці. Дане Положення дозволяло євреям залишати селище не довше, ніж на три місяці у період, вільний від польових робіт, і виключно у сусідні місця для збуту товарів або заробітків.

Не зважаючи на всі пільги, єврейські колонії у Херсонській губернії, з точки зору землеробства, мали незначний успіх. Це спонукало уряд й далі опікуватися цією групою селян. Нове Положення 1835 р. надало нові пільги: звільнення від подушної податі на 25 років; від рекрутської - на 50 років; звільнення від земських повинностей на 10 років [75]. З моменту приписування до колоній, з євреїв знімалися недоїмки в казенних податях та інших зборах за минулий час. Вони мали право займатися торгівлею, промислами та ремеслами всередині своєї загальної осілості, на рівні з іншими поселянами. Проте їм заборонялося займатися шинкарством, утримувати винокурні та "питейные домы".

Не зважаючи на таке вигідне положення, пільги єврейському населенню надавалися й надалі. Положенням 1844 р. євреї звільнялися від усіх податей, повинностей та земських зборів на 10 років; на 25 років - від надання рекрутів; також звільнялися від сплати всіх недоїмок за попереднім місцем проживання [76]. На облаштування сім'ї видавалися 175 руб. В той же час, у 1844 р. євреї-землероби були обкладені особливими коробочним, чи "кружечним", збором. Землею євреї наділялись та користувались на рівні з російськими селянами, тобто общинно, з розрахунку 8 десятин на душу. Вони не володіли, а користувались посімейним земельним наділом, розпорядником якого була вся родина [77, с.30].

Внутрішнє управління єврейських поселень було організовано за прикладом німецьких колоній. У тих випадках, коли кількість поселян дорівнювала чи перебільшувала 40 душ чоловічої статі, вони могли створити окреме від християнських поселенців товариство. В іншому випадку вони приписувались до існуючих товариств.

Особливим регіоном в питаннях управління та складу категорії державних селян була Бессарабська область, яка увійшла до складу Російської імперії у 1812 р. З приєднанням цих земель завершилось формування території Південної України.

Бессарабська область та її південна частина, Буджак, мали особливе значення для уряду імперії, що покликало й особливу політику колонізації та управління цими землями. Можна виділити декілька причин особливої урядової політики в Бессарабії. По-перше, це була новоприєднана територія, на якій імперії необхідно було встановити та закріпити свою владу. Найбільш успішно та надійно можна було це зробити, заселивши ці землі та освоївши їх господарчо та економічно. Відповідно до цього уряд дозволив переселятися до Бессарабії іноземцям - болгарам, сербам та німцям, - а також українським та російським селянам, надавши їм певні пільги та полегшення для влаштування на новому місці. По-друге, Бессарабія мала особливе геополітичне положення. Вона знаходилась між трьома імперіями - Російською, Османською та Австрійською - і мала важливе стратегічне значення. У випадку війни в районі Південно-Східної Європи, Бессарабія могла виступати в якості плацдарму для військових дій або бути надійним тилом. Ці землі російський уряд міг також використовувати для поширення свого впливу у придунайських країнах. По-третє, уряд імперії був змушений враховувати внутрішній стан області, який характеризувався сильним спустошенням та розоренням господарства внаслідок багатьох війн, які мали місце на цих землях. Характерним для регіону були також слабка його заселеність та відсутність зручного адміністративного управління. Через це основними завданнями імперського уряду були: заселення пустих земель, здійснення податкової та адміністративної реформ, надання пільг населенню, вивчення економічного потенціалу місцевості та розмежування земель, збільшення посівних площ, активізація торгівлі тощо [78, с.229]. По-четверте, уряд не міг ігнорувати історичне минуле та правове положення станів та груп, які увійшли до складу державних селян - царан, мазил, рупташів, господарських циган, Рупта-де-Вістерія, Рупта-де-Камара тощо. Зрівняти їх між собою, привести до одного правого положення та управління, шляхом прийняття одного закону, було неможливо.

Необхідно було враховувати особливості й традиції в аграрних відносинах, землекористуванні, господарських напрямках, податковій та адміністративній системах тощо. Ці фактори сприяли тому, що протягом всього часу до 1861 р. Бессарабія знаходилась на "особливому положенні" серед інших губерній імперії.

На думку