Я. Гросула, категорія державних селян юридично оформилася в Бессарабії в перші роки після приєднання її до Росії [63, с.198]. Час формування державного селянства на землях Бессарабії, автор визначає як "перші десятиліття після входження її до складу Росії" та "першу третину ХіХ ст." [63, с.209, 211]. Таку ж тезу висував І. Анцупов, який зазначав, що "государстевенные крестьяне Бессарабии как особая категория крестьянства сформировалась в первые два десятилетия после присоединения области к России" [78, с.228].
Найбільше державних селян було в Південній Бессарабії, особливо у Бендерському, Аккерманському та, частково, у Хотинському повіті.
Уряд імперії почав проводити політику колонізації Бессарабії у перші ж роки після її приєднання. На ці землі переселялися як іноземці (болгари, німці, серби), так і мешканці українських і внутрішніх російських губерній. На рівні з урядовою колонізацією, активно йшло й заселення цих земель втікачами з північних повітів Бессарабії та внутрішніх губерній імперії. Маючи на меті зберегти нові джерела поповнення казни, уряд залишив у державному володіння значну частину земель Бессарабії; селян, які оселилися на цих (державних) землях, уряд перетворив на державних, тобто таких, що залежали від держави- землевласника.
Склад державного селянства Бессарабії, був доволі строкатий. На цій території проживали такі категорії селян як царани, рупташі, мазили, Рупта-де-Вістерія та Рупта-де-Камара, а також коронні (державні) цигани, переселенці із внутрішніх губерній імперії.
Найчисельнішою групою землеробського населення на цих землях були царани. Їх назва походила від молдавського "цара" - земля. У своїй більшості це були молдавани, які перейшли або втекли на державні землі з поміщицьких [63, с.201]. Царани вважалися особисто вільними, але були у залежності від землевласників (поміщиків, монастирів чи держави), землями яких користувалися. Особиста свобода царан була підтверджена в "Уставе образования Бессарабской области" та "Учреждением для управления Бессарабской области". Під час переписів 1817 та 1824 років царани були внесені до списків селян по казенних селищах. Проте державна "реєстрація" царан мала й негативні наслідки, оскільки вони приписували не лише до казенних селищ - поміщики під час переписів зазначали їх як "тимчасово відсутніх". Такий подвійний запис царан у документах тягнув за собою подвійне обкладання податками та зростання заборгованостей.
Вирішити дану проблему уряд вирішив, вимагаючи від М. Воронцова "пропозиції", кого з царан необхідно виселити, а кого залишити у державних селищах. Після отримання відвідних даних, уряд вирішив не виселяти царан з поселень. Аргументувалося це тим, що сім'ї царан перейшли в села до видання "Положення про царан 1834 р.", встигли облаштувати господарство, виноградні та фруктові сади, а тому корисніше залишити їх на місцях проживання [65, с.40]. Юридично це розпорядження уряду було оформлене законом "Про царан, водворившихся на казенных землях Бессарабской области", виданим 23 квітня 1840 р. Згідно із цим законом, всі царани, які перейшли на державні землі до 24 січня 1834 р., підлягали на рівні з державними селянами приписці за місцем проживання, їм надавали землю, обкладали оброком та земськими зборами; підпорядковувались вони сільській владі.
Царани мали право купувати землі та рухоме майно, яке охоронялось законом. Вони могли переходити на приватновласницькі та власні землі й розпоряджатися своїм майном, але тільки за умови завчасного попередження про перехід та сплати податків. Згодом їх позбавили права вільного переходу на державні землі [63, с.201]. За законом 1840 р. царани не були зобов'язані брати участь у формуванні громадського продовольчого запасу й капіталу, вносити страховий збір, проте в той же час вони були позбавлені права на отримання хлібних позик та допомоги у випадку пожежі [65, с.40].
Закон розглядав царан, що жили на державних землях, як тимчасово приписану до селищ групу державних селян, не зважаючи на те, що вони (на рівні з іншими державними селянами) підлягали наділу землею, за яку несли грошові та натуральні повинності, підпорядковувались управлінню установ державного майна. Міністерство державних маєтностей цим законом бажало "предупредить не только причисление царан к сословию государственных крестьян, но даже водворение их в казенных селениях"; царан дозволялось "только оставлять на занятых ими казенных землях" [65, 41]. Царани "принадлежа к свободным сельским обывателям, пользуются личными правами, сим обывателям предоставленными с некоторыми в тех правах изменениями по переходу с одних земель на другия и по владению населенными землями". У питаннях управління вони знаходились у відомстві государственних имуществ. Царани, коли вони мешкали у державних селищах, підпорядковувались сільському управлінню, проте не брали участь у хлібному зборі та на забезпечення продовольства.
Категорією селян-землевласників в Бессарабії були резеші. Вони мешкали в Оргеєвському, Кишинівському, Сорокському, Бельцькому, частково Хотинському та Бендерському повітах і складали близько 12% від їх населення. У більшості випадків резешів приєднують до категорії царан, зазначаючи лише, що царани-власники землі називаються резешами [63, с.174]. Саме через це досить важко виділити резешів з числа царан.
Резеші не були єдиною групою. На середину ХІХ ст. серед них були і поміщики, і купці, і міщани, які влились в громаду резешів та отримали їх права. Основна частка припадала на селян-резешів, яких можна поділити на резешів-однодворців, резешів-пармаків та резешів-царан.
Резеші-пармаки, вони ж парамакари, володіли дуже малими ділянками землі, звідки й отримали свою назву. Пармак - це міра довжини, розмір якої представляє собою перший
