Резеші-однодворці відокремили свої ділянки й володіли ними на основі подвірної спадкової власності. Вони жили окремими сільськими громадами, володіли садами, виноградниками, пашнями, та присадибними ділянками на основі приватної та спадкової власності. Їх землі не підлягали переділам громадою, а ділитись могли лише шляхом передання у спадок. Це була найбільш забезпечена група резешів і вона не підлягала круговій поруці [63, с.178].

Резеші-царани виокремились в особливу групу резешів у першій половині ХІХ ст., переважно у 183050 роки. Це були резеші, які розорилися, втратили свої землі і були вимушені відбувати повинності за користування невеликими ділянками землі. Вони складали 34% від загальної чисельності резешів і користувались землею на общинному праві.

Резеші, як й інші мешканці Бессарабської області, не сплачували податків на користь казни протягом перших трьох років, після її приєднання до імперії. Починаючи із 1817 р. вони загалом сплачували 6 різноманітних зборів: державний податок "бір", гоштину, десятину з бджільництва; вадрарит, погонарит, земські повинності та громадські збори [79, с.76]. Після впровадження "Положення про царан 1834 р.", резеші, на рівні з царанами, мали сплачувати бір, а також земський й громадський збори.

Іншою групою бессарабських державних селян були мазили, нащадки служилих людей. До складу молдавського війська ХУІ - початку ХУІІІ ст.ст. входили головним чином боярські дружини та різноманітні полки служилих людей. Служилими людьми ставали представники дрібного дворянства. Вони були зобов'язані нести військову службу господарю, від якого отримували за це землю [63, с.203]. Мазили "издревле составляли особый класс жителей княжества Молдавии, участвовали в платеже государственной казне подати под именем даждии и сверх сего употребляемы были по назначениям молдавских князей в разные поручения, приличных их званию" [64, с.88].

У 1847 р. мазили були зрівняні в правах з однодворцями центральних губерній і вони отримали назву "бессарабських однодворців". Вони не являли собою однорідної маси. Їх об'єднувало лише походження - вони всі вийшли з категорії служилих людей.

У Положенні для управління Бессарабською областю затверджувалось: "Государственной казне уплачивать будут мазылы подать под названием даждии и участвовать в земских повинностях по прежнему молдавскому обыкновению. Гоштину, вадрарит и погонарит они вносят в казну наравне с простыми поселянами". [63, с.204]. Мазили, які мешкали на казенних землях, підпорядковувались місцевому Управлінню державних маєтностей та відбували всі натуральні земські повинності за розподіленням сільських товариств. Вони мали право переходити на поміщицькі землі [64, с.89]. Мазили та їх нащадки не підлягали тілесному покаранню без судового вироку та були звільнені від несення рекрутської повинності.

Нащадками середнього та вищого духівництва були рупташі. Свою назву вони отримали від фіксованого податку "рупти", яку сплачували у ХУІІ-ХУІІІ ст.ст. В офіційних документах ХІХ ст. про них говорили наступним чином: "Рупташи, происходящие от духовенства, то есть дети священников, оставшиеся в светском звании, по древним правилам и обычаям всегда сохраняли это наименование и в достоинстве своем равняются мазылам" [64, с.90]. Рупташі, поселені на державних землях, підпорядковувалися відомству державних маєтностей та користувалися тими ж правами, що й російські однодворці. Вони були вільні від рекрутської повинності, сплачували чітко затверджений державний податок "даждію" та бір, дещо менший за розмірами, ніж податок з інших селян [70, с.145].

У випадках, коли бессарабські однодворці не сплачували податків, вони втрачали своє положення й прирівнювались у несенні повинностей до царан чи поселян області. Відповідно до цього вони підлягали й законодавству щодо боржників у сплаті податків [70, с.145].

Мазили та рупташі, як і однодворці внутрішніх губерній, користувалися певним самоврядуванням. Коли в окрузі нараховувалось 100-150 сімей мазил та рупташів, вони мали право обирати на трирічний термін свого старшину - капітана мазил, посада якого була безоплатною [65, с.44]. В обов'язки капітана входили нагляд за порядком в селищах та вчасною сплатою податків і повинностей. У випадках, коли чисельність однодворців була незначна, вони приєднувались в управлінні з сільським товариством державних селян.

Однодворці Бессарабії могли володіти незаселеними чи заселеними маєтками на основі посесійного права та права власності, але не могли володіти циганами чи кріпосними та дворовими людьми "русскаго происхождения", не могли ані купувати їх, ані отримувати у спадок.

Згідно із законом 1847 р. діти мазил та рупташів мали право вступати на військову та цивільну службу, користуватися пільгами канцелярських службовців, які належать за походженням до третього розряду, але не віднесені до спадкового почесного громадянства. на тих самих засадах, що й діти однодворців внутрішніх губерній.

Групами, які відносились до державних селян Бессарабії, проте займали особливе привілейоване становище, були Рупта-де-Вістерія та Рупта-де-Камара. Це були іноземні вихідці, а також місцеві мешканці, яким грамотами господарів (правителів) надавались певні привілеї. Перші з них сплачували податки до державної казни - Вістерії, а другі - до господарської - Камари. Відношення до даної групи поселян Бессарабської області зберегли лише ті, хто мав відповідні документи колишнього Молдавського уряду. їх