Обов'язки та права цих груп були визначенні у постанові 1847 р. "О правах бессарабских жителей". Цей документ визначав, що Рупта-де-Вістерія та Рупта-де-Камара у сплаті податків підпорядковуються на рівні з мазилами, але не звільняються від особистої земської повинності. Покаранню за злочини вони підлягали, як й інші селяни, вільні сільські обивателі. У випадках, коли представники цих груп оселялися на казенних землях, вони приєднувалися до сільських товариств державних селян та користувалися правами вільних сільських обивателів [70, с.147].

У постанові 1847 р. зазначалося, що для того, аби довести свою приналежність до звання боярина- шей, мазил, рупташів, Рупта-де-Вістерії та Рупта-де-Камари необхідно було надати (окрім документів, що підтверджують це звання) свідоцтва під присягою не менше 12 осіб того ж звання. Законними визнавалися лише ті документи, на яких стояли підписи молдавських правителів або печатки Вістерії чи Дивана [70, с.145]. Представники цих двох груп "подчиняются платежу податей и денежных повинностей, подобно однодворцам Бессарабской области, но не освобождаются от личной земской повинності". У питаннях несення покарань, Рупта-де-Вістерія та Рупта-де-Камара підпорядковувались загальним постановам на рівні з іншими сільськими обивателями [70, с.146]. Діти Рупта-де-Вістерія та Рупта-де-Камара повинні були перейти у положення царан або міських обивателів і на рівні перших чи других нести всі податки та земські повинності. Перехід у положення відповідних груп відбувався із затвердження обласного начальства та з відома Казенної палати, яка розпоряджалася про перерахуванні відповідних податків та повинностей [70, с.147].

В середині ХІХ ст. чисельність Рупта-де-Вістерія та Рупта-де-Камара склала 172 особи (63 сім'ї) та 7 бурлаків [64, с.94].

У "Положенні для управління Бессарабською областю" цигани чітко розподілялися на державних, що залежали від казни, та на поміщицьких: "Жители бессарабской области всех сословий, как то: духовенство, дворянство, бояринаши, мазылы, рупташи, купцы и мещане, Царане или поселяне земледельцы, цыгане, принадлежащие казне и помещикам, и евреи, сохраняют все те права и преимущества, коими они доныне пользуются". [63, с.202]. Державні, коронні, цигани були поселені у двох селищах Аккерманського повіту - Фараонівці та Каїрі.

В залежності від способу життя та заняття, циган розділяли на три групи: лінгурарів - "ложкарів", які переважно займались обробкою деревини; урсарів - "ведмежатників" та лаєшей, що спеціалізувалися на ковальстві [65, с.42]. Представники першої групи розселялися переважно в лісах Оргеєвського та Кишинівського повітів, а дві інші групи вели кочовий спосіб життя й перебували у всіх повітах області.

Керувало коронними циганами спеціально створена установа - Контора коронних циган. Вони відрізнялись від інших груп державних селян в питаннях оподаткування - сплачували єдиний посімейний податок - "поголовщину" - з сім'ї та несли деякі натуральні повинності з обслуговування апарату управління [65, с.42]. Проте стосовно оподаткування коронних циган є інші точка зору. Я. Гросул зазначає, що вони обкладалися багатьма податками, які віддавалися на відкуп. На рівні з іншими державними селянами, вони були зобов'язані сплачувати ренту у формі оброчних грошей.

У 1838 р., аргументуючи свої дії "схильністю циган до ковальства", влада вирішила включити кочівних та осілих циган, з їх земельними володіннями, до складу війська. Юридично це було закріплено настановою від 29 травня 1839 р., коли сім'ї циган селищ Фараонівка та Каїр були віднесені до Дунайського козацького війська [65, с.43].

Основною групою серед державних селян Бессарабії були переселенці із внутрішніх губерній Росії. Це були державні селяни, які, через нестачу землі у своїх краях, переселилися на бессарабські землі з Курської, Рязанської, Орловської, Таврійської, Полтавської, Слобідської, Харківської та Чернігівської губерній.

Всі вище названі групи державних селян мали спільні та відмінні риси в управлінні та правовому регулюванні. Це надає можливість провести певну класифікацію цих груп за різними ознаками.

Так, можна виділити військові (малоросійські козаки, військові обивателі та воїнські поселяни) та, ніби, цивільні групи (однодворці, економічні селяни, вільні хлібопашці, зобов'язані селяни, безоброчні селяни, "селяни, поселені на власних землях", євреї-землеробці, царани, резеші, мазили, рупташі, Рупта-де- Камара, Рупта-де-Вістерія, коронні цигани); селян-землевласників (однодворці, малоросійські козаки, вільні хлібопашці, зобов'язані селяни, "селяни, поселених на власних землях", євреї-землеробці, резеші, мазили, рупташі, Рупта-де-Вістерія, Рупта-де-Камара, безоброчні селяни, колоністи) та селян, що користувалися землею чи орендували її (воїнські поселяни, економічні селяни, військові обивателі, царани, коронні цигани). Також окремо можна виділити привілейовані (однодворці, євреї-землеробці, колоністи, мазили, рупташі, Рупта-де-Камара, Рупта-де-Вістерія) та непривілейовані групи селян (царани, державні селяни із внутрішніх губерній, коронні цигани, зобов'язані селяни, безоброчні селяни, малоросійські козаки).

Ми спробували розглянути склад категорії державних селян, які мешкали на території Південної України у першій половині ХІХ ст. Загалом, до розряду державних селян можна віднести три великі групи. Перша, це селяни, які належали імператорській родині як землевласникам, так звані удільні селяни. Друга група, це колоністи, які хоча й займали привілейоване положення, проте були залежні від держави, сплачували податки до державної казни та займались землеробством, проте мали право переходити в інші стани. Третя група є найбільшою і найстрокатішою, оскільки включає в себе всі групи селян, які формально були вільними від поміщиків та