кратизованості рішень, їх формалізацію. Радянська влада, виокремивши активну частину жіночого населення та просуваючи її "на гору", отримала прошарок жіночого населення, який повністю підтримував владу. Активістки, ударниці, комуністки, комсомолки очолювали жіночі відділи, спецкомісії по роботі з жінками, що відповідали за адаптацію жінок до нових реалій життя. У 30-ті роки поширення набув один із видів жіночого руху - "оволодіння чоловічими спеціальностями", серед активісток якого були трактористка П. Ангеліна, машиністка потягу З . Троїцька. В. Хетагурова заснувала рух "хетагуровки" - жінки обживали простори Далекого Сходу [4, с.176]. Проте суспільство досить негативно реагувало на жінок-активісток, особливо в сільській місцевості. До середини 1920-х років процес втягнення жінок в громадсько-політичне життя не набув масового характеру.
На селі жінки-активістки обіймали посади голів або заступників голів колгоспів, членів правлінь колгоспів, бригадирів, ланкових організаторів, завідуючих колгоспними товарними фермами, трактористів тощо. Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 17 жовтня 1930 р. при комплектуванні контингенту шкіл колгоспної молоді, профшкіл 35-40% мали становити дівчата-колгоспниці та робітниці радгоспів [13, с.21].
Жінки досягали найвищих щаблів республіканської влади, проте ці досягнення носили поодинокий характер. До прикладу, чи не найбільшого соціального статусу в Україні першої половини ХХ ст. досягла Ольга Іваненко. Вона обіймала посади начальника конструкторського відділу, головного конструктора та головного інженера Київського заводу електротехнічної апаратури (1934-1941 рр.), другого секретаря Київського обкому партії, секретаря ЦК Компартії України (1954-1965 рр.) [12, с.185].
Проте серед 152 членів і кандидатів у члени Політбюро ЦК Компартії України за всю її історію існування жінок було не більше 2% від загальної кількості усіх членів. Говорячи сучасною термінологією, тендерна нерівність (як соціальна категорія) не дозволяла жінкам обіймати найвищі посади нарівні з чоловіками.
Як слушно зауважує В. Гайденко, "розвиток жіночого руху в СРСР контролювався і ініціювався "з гори" (феномен П. Ангеліної, В. Терешкової та ін.) і був частиною реалізації пропагандистських штампів про всезагальну рівність. Іншими словами, "жіноче" існувало у якості ілюстративного матеріалу, розглядалось як екзотичне. Таким чином "жіноче" виступало не просто як "іншість", але як вторинне, як об'єкт патріархальних маніпуляцій" [6, с.18].
Жінкам для реалізації професійних навичок, кар'єрного зростання практично повністю була залишена сфера освіти, особливо шкільна. Так, на кінець другої половини ХХ ст. в Радянському Союзі серед учителів із середньою освітою 82% становили жінки (Прим. авт. - переважно вони працювали у школах та дошкільних закладах), серед учителів із вищою освітою їх відсоток досягав 67 (Прим. авт. - сфера діяльності переважно технікуми й вузи). Жінки-лікарі становили 75%, наукові співробітники - 36%, інженери - 31% [13, с.22].
Окремо варто зупинитися на різниці між матеріальним, психологічним, моральним станом жінки, котра мешкала у місті й селі. Колективізація, розкуркулення, хлібозаготівельні кампанії нівелювали позитивні результати політики більшовиків щодо сільського жіноцтва. Сільська жінка була беззахисною у правовому сенсі перед викликами нового колгоспного покріпачення.
Початок 30-х років характеризувався самовідданою боротьбою українського жіноцтва проти колективізації та розкуркулення. Так, у доповідній записці голови ДПУ УРСР В. Балицького генеральному секретарю С. Косіору про причини та хід селянських виступів у прикордонних округах України від 30 березня 1930 р. зазначалося: "... в 11 прикордонних округах з кінця лютого мали місце масові хвилювання, а то й збройні виступи селян. Масові хвилювання розпочиналися із виступів жінок в 200-300 осіб, а іноді й більше, що збиралися біля сільрад із вимогою виходів з колгоспу, видачі зерна та усуспільненого майна." [7, с.176-178]. Жінки відігравали активну роль у селянських заворушеннях - "волинках" [2, арк.2]. 8 березня 1930 р. жінки німецької колонії Дерманка на Шепетівщині оголосили виступ проти колективізації та рушили у бік кордонів [2, арк.161].
Радянська влада намагалася соціалізувати жінку на селі переважно насильницькими методами, ламаючи звичний уклад життя її родини, включаючи до системи нових соціальних зв'язків і відносин, руйнуючи традиційні моральні устої. Найбільшого удару в 30-ті роки зазнала українська багатодітна родина. Особливо складно сприймало сільське доросле жіноче населення політику більшовиків щодо церкви.
Проведення "червоних" вводин, "похорон без попів", заборона хрещення дітей, відвідування церкви, переслідування за святкування релігійних свят, "антидзвонові" кампанії відвертали сільських жінок від ра- дянізації.
Особливістю репресій кінця 20-х років була організація судилищ над представниками духовенства, створення атмосфери загального засудження населенням антирадянської лояльності церковників [14, с.316].
Нові радянські цінності сприймалися сільським населенням як ілюзорні, штучні, що не відповідають національній ментальності. Не можна не погодитися із О. Стасюк, яка зазначає: "Радянська система формувала "нову людину" шляхом заперечення накопичених століттями духовних цінностей народу як морального, так і виховного плану. Будь-яка поведінка, що виходила за межі дозволеного тоталітарною ідеологією, вважалася "пережитком минулого" [15, с.115].
Голодомор 1932-1933 рр. забрав мільйони людських життів, похитнув генофонд СРСР й особливо УРСР. Щоб частково покращити ситуацію, у 1936 р. було прийнято постанову ЦВК і РНК СРСР про заборону абортів. Указ від 8 липня 1944 р. ускладнив процедуру розлучень, заборонив установлювати батьківство (як у добровільному, так і у судовому порядку). На думку Н. Бондаренко, "це призвело до грубих порушень прав людини, причому як жінок, так і чоловіків, сприяло вихованню їх безвідповідальності щодо народжених дітей, деформації правосвідомості та соціальної деформації особистості." [5, с.14].
Успіхи у піднесенні народного господарства, освіти, культури, розвитку суспільно-політичної активності
