21 січня 1920 р. військовим радник української місії в Парижі зазначав військовому міністерству УНР, що А. Мільєран та міністр закордонних справ Франції позитивно ставилися до ідеї самовизначення націй: „Слід щоб версальський мир не був для нас ударом, позаяк народності бувшої Росії дивляться на нас як заступників. Ми повинні визнати їх самостійне політичне життя". Водночас ставлення до УНР характеризувалося досить скептично: „Мала віра в талант і здібність української інтелігенції і урядових кіл здобувати самостійну державу" [21, арк.12зв.,15]. Така позиція була викликана, по-перше, наслідком відвертої антиукраїнської діяльності російських та польських представництв у Парижі, по-друге, політичною слабкістю уряду Директорії. Однак, незважаючи на „прохолодне" ставлення до УНР, українські дипломати продовжували активну діяльність, спрямовану на визнання суверенності УНР. 21 січня С. Петлюра, звертаючись до М. Тишкевича, просив останнього посприяти вирішенню питання щодо українських військовополонених, які перебували в різних європейських країнах. „Для нас важливо щоб Антанта дозволила використовувати наших полонених, яких тільки в Німеччині 30-40 тисяч", - писав Головний Отаман [17, арк.15]. Натомість, як і попередні звернення, всі запити та зустрічі М. Тишкевича з представниками Антанти не дали позитивного результату і з цього питання. Частково можна зрозуміти позицію Антанти, передусім Франції, відносно несприйняття ідеї суверенності України. Так, лише на прикладі української делегації в Парижі було видно, що ідея незалежності УНР трактується українським політикумом далеко не однозначно, нерідко абсолютно з протилежних позицій. У цьому контексті доречно навести слова Я. Окуневського щодо діяльності дипломатів України: „Ніде правди діти, що ми, українці, уміємо дуже добре від себе людей відпихати, а симпатій для себе з'єднувати ми не вміємо. Кружковство і критиканство заїло і заїдає нас" [22, арк.1]. Досить хиткою була і політична позиція у провідників визвольних змагань. Один з лідерів української Директорії В. Винниченко зазначав: „Нема у нас нації. Є темний, осоловілий ... народ. Ми хочемо зробити його нацією, а він скоса дивиться на наші маніпуляції й сердито бурчить", - писав В. Винниченко [23, с.309]. Цих „маніпуляцій" не могли збагнути не лише український народ, а й досвідчені європейські політичні кола. Тому і сама ідея суверенності УНР не сприймалася у політичному середовищі Антанти загалом та Франції зокрема. Цікавим фактом також є те, що „темний, осоловілий народ" підтримував українську Директорію [24, арк.7], у той же час „вороже ставився до Денікіна" [25, арк.62]. Інша справа, що, за словами І. Мазепи, „революція застала наше суспільство без розвиненої провідної верстви" [26, с.144]. Напевно, це було однією з головних проблем тодішнього керівництва УНР.

У другій половині січня 1920 р. взаємовідносини між дипломатами УНР та ЗО УНР у Парижі фактично перебували у кризовому стані через різні погляди на шляхи утвердження державної суверенності. Так, С. Петлюра звертав увагу М. Тишкевича на те, що провідники галицького уряду зробили ставку на союз із генералом А. Денікіним. „Ця комбінація, крім нового удару нашій національній єдності та гідності, нічого не принесе", - писав він [17, арк.7]. У цьому аспекті слід зауважити, що непорозуміння між дипломатами ЗУНР та УНР з одного боку були наслідком непродуманої зовнішньої політики керівництва України, а з іншого - викликані різними факторами зовнішньої агресії. Так, для УНР головна військова загроза була з боку більшовицької Росії, для ЗУНР - це була Польща.

29 січня М. Тишкевич був прийнятий президентом Франції П. Дешанелем [27, арк.82]. Можна припустити, що дипломат під час аудієнції говорив з новим президентом Франції про проблеми міжнародного визнання УНР, про необхідність такого кроку з боку Франції та про катастрофічний санітарно- епідеміологічний стан в України. Натомість П. Дешанель запевнив дипломата, що у Франції є декілька „привабливих перспектив стосовно України" [28, с.64]. Однак ця зустріч не принесла необхідної для УНР допомоги, оскільки новообраним президентом маніпулювали кола, які не були зацікавлені у суверенності УНР. Сам