У нас: 141825 рефератів
Щойно додані Реферати Тор 100
Скористайтеся пошуком, наприклад Реферат        Грубий пошук Точний пошук
Вхід в абонемент





же П. Дешанель був слабкою політичною фігурою, для того щоб приймати кардинальні рішення.

Наприкінці січня стало зрозумілим, що діяльність місії УНР у Франції потребує змін у напрямках роботи, оскільки не давала реальних результатів. Про це, зокрема, писав і С. Петлюра до М. Тишкевича: „Загальне становище на Україні є таким, що дипломатична акція наша за кордоном мусить придбати жвавіші форми і темпи" [17, арк.19]. Вибір стратегії діяльності мав обрати сам голова. 1 лютого уряд Директорії виділив українським дипломатам у Франції додатково 350 тис. фр. франків [29, с.178].

12 лютого українська дипломатична місія в Естонії подала звіт Головному Отаману, в якому висловила свій погляд на політичну ситуацію в Європі та шанси УНР на здобуття офіційного визнання. У звіті наголошувалося, що у 1919 р. Антанта підтримувала російський білий рух з єдиною метою - відновлення колишньої імперії. Наприклад, Франція „інвестувала" лише в армію А. Денікіна 40 млн. фр. франків [30, с.10]. Натомість вже у 1920 р. А. Денікін та інші були практично розбиті більшовицькими військами. Зрозумівши свою помилку, лідери Антанти відмовилися від введення військ та фінансової допомоги антибільшовицьким силам у Росії, оскільки економіка держав не витримувала додаткових навантажень. „Французький франк за останній рік впав трохи не наполовину, англійський фунт на четвертину", - зазначалося у звіті. Тому, на думку дипломатів, у політиці держав Антанти „на черзі стоїть фактичне визнання Радянської Росії" [31, арк.3], уряд якої міг реально запропонувати країнам Антанти принаймні продукцію сільського господарства. Слід відзначити, що ці зауваження абсолютно відповідали реальному стану речей. Очевидно саме тому вже 17 лютого С. Петлюра писав М. Тишкевичу: „Мені здається, що без фінансових та торговельних комбінацій справа і нашого визнання і допомоги нам не може мати реального ґрунту" [17, арк.25]. Головний Отаман, до речі, звертав увагу на це не лише керівника делегації УНР у Франції. 4 березня він звернувся до всіх представництв УНР за кордоном із закликом привернути увагу урядових та підприємницьких кіл Європи до природних багатств України та можливості їх експлуатації [32, с.382]. Єдине, що не врахував С. Петлюра у своїх відозвах, це те, що економічні пропозиції до Антанти слід було підкріплювати хоча б стабільністю уряду Директорії. З цією проблемою зіткнувся під час зустрічей з представниками французьких політичних та фінансово-економічних кіл М. Тишкевич. Хоча він і доводив, „що існування України в інтересах Франції і дає для Франції економічну користь", однак не міг підкріпити свої слова твердими гарантіями уряду Директорії. 1 березня військовий радник української місії у Парижі зазначав: „Можна з певністю сказати, що сучасний політичний момент являється кризою для української справи". На підтвердження своїх слів він навів вислів одного з французьких дипломатів (не називаючи ім'я): „Україна єдина республіка, яка досі не організувалася і не доказала своєї спроможності до державного будівництва" [33, арк.121-122,124]. На жаль, ця оцінка віддзеркалювала реальне становище в Україні.

Однак, незважаючи на антиукраїнську політику офіційної Франції, дипломатам УНР все ж вдалося знайти певну підтримку в політичних колах. Так, чотирнадцять депутатів французького парламенту на чолі з Г. де Гайар-Бансельмом виступили з пропозицією, що Франція має підтримати суверенність УНР [34, арк.11]. Зокрема, у виступах 6 лютого та 27 березня цей політик наполягав, що Франція мусила „визнати Україну не лише як активного чинника у боротьбі з більшовизмом, але і економічно високоцінну державну одиницю" [35, с.346]. Проте подібні висловлювання мали поодинокий характер і не могли реально змінити офіційної зовнішньополітичної доктрини Франції щодо УНР. 18 березня А. Лівицький констатував: „Антанта фактично передала нашу справу на розгляд поляків" [5, с.107]. Під Антантою малася на увазі в першу чергу позиція Франції, яка послідовно відстоювала великодержавні інтереси Польщі.

24 березня уряд Директорії черговий раз доручив М. Тишкевичу домогтися відшкодування Німеччиною втрат, заподіяних українському народу під час перебування її військ на території України. Крім того, голова дипломатичного представництва повинен був вирішити питання повернення Німеччиною українських коштів, які зберігалися в німецьких банках. За обрахунком уряду УНР Німеччина мала повернути 400 млн німецьких марок [36, арк.5зв.], що зберігалися в її банках від часу урядування П. Скоропадського. Проте М. Тишкевичу не вдалося вирішити це питання.

У квітні 1920 р. українсько-французькі взаємини все ж зрушили з „мертвої" точки. У політичному проводі Директорії виникли певні сподівання, що Франція могла б визнати державність УНР внаслідок того, що 2122 квітня був підписаний українсько-польський військовий договір. Від УНР його підписав А. Лівицький, з польської сторони - Я. Домбровський.

Мирний договір та військова конвенція щодо спільних дій проти більшовиків були прихильно сприйняті французькими офіційними колами. Уряд Франції також розглянув можливість „висилання військової місії, яка допомогла би організації Української Армії" [37, арк.8]. Французи збиралися направити в Україну спеціальну місію „з фахових урядовців відповідних міністерств" [38, с.105] для допомоги налагодження роботи державного апарату. Франція, за твердженням І. Мазепи, дала свій дозвіл на продаж всіх необхідних засобів та матеріалів для української армії [39, с.76]. Варто зазначити, що до квітня 1920 р. фактично лише Румунія продавала УНР зброю та боєприпаси. Наприкінці квітня помічник прем'єр-міністра А. Мільєрана підтвердив члену української місії полковнику Адамовичу можливість


Сторінки: 1 2 3 4 5