на фронті, так і в тилу. На чолі Інспекторату знаходився Головний державний інспектор, що призначався РНМ і затверджувався Директорією. Здійснюючи свої контакти безпосередньо з урядом, він брав участь у його засіданнях і мав право дорадчого голосу при розгляді військових питань. Головним державним інспектором, за пропозицією С.Петлюри, було призначено В. Кедровського, а його помічником І. Романченка. Інспектори перебували у підлеглості один до одного. Відповідно полковий - дивізійному і т. д. [22, с.94-95].
У систему Державного інспекторату входили: державний інспектор польових управлінь Дієвої Армії УНР, державний інспектор управлінь та запасних частин Військового міністерства, інспектори частин і управлінь як дієвих так і запасних. Серед вимог до осіб, які претендували на заміщення посади державного інспектора були: обізнаність з військовими справами; українське походження; висока національно- патріотична свідомість; бездоганна моральність [19, с.524]. Щодо двох останніх критеріїв, то про їх наявність у претендента могла свідчити тільки рекомендація впливових осіб з числа політичного і військового керівництва УНР.
Державні інспектори у межах своєї компетенції повинні були стежити за своєчасним і точним виконанням усіх наказів центральної військової влади та політичними настроями солдат, вживати конкретних заходів щодо підвищення їх бойового стану, налагодження системи освітнього і культурного виховання у військових частинах. Окремої уваги заслуговує завдання державних інспекторів щодо зміцнення дисципліни у війську. Так, вони мали боротись з розпустою, пияцтвом, мародерством, грабіжництвом, саботажем, недбалим ставленням до службових обов'язків та господарськими зловживаннями. Також інспектори повинні були здійснювати контроль за усіма фінансовими потоками у межах своєї частини чи інституції. Без їхньої санкції командир частини не мав права затверджувати вироки військових судів. Єдине, в чому інспектори були позбавлені права, - це втручання у оперативну роботу військового командування. Однак, під час бойових дій вони неодмінно мали знаходитись у розташуванні тієї частини, до якої були призначені, і мали всіляко допомагати її командиру [19, с.525-526]. При цьому впровадження державних інспекторів у війську не завжди сприяло покращенню його функціонуванню. Мала місце недовіра до них з боку командирів військових частин, через необізнаність інспекторів у військових справах та їх привілейованого становища [23, с.166-168].
У Збройних силах УНР військове судочинство здійснювали, починаючи з 22 листопада 1918 р. і до 26 січня 1919 р., військово-польові суди. Потім їх замінили надзвичайні суди, які по суті майже нічим не відрізнялися від перших. До компетенції військово-польових судів належало підтримання дисципліни у війську, боротьба із спекуляцією, мародерством, грабіжництвом тощо. Створювалися вони при всіх військових частинах. До їх складу входили: прокурор, два офіцера, два козаки і секретар, що затверджувалися наказом місцевої військової влади. Відомо, що на території Києва функціонувало два таких суди: один - при штабі 1-ої дивізії Січових Стрільців, а другий - при військовому комендантові міста [3, с.175].
Про виконання вироків військовими судами, що стосувалися таких справ, як мародерство і пограбування, за наказом Головного отамана С. Петлюри від 6 грудня 1918 р. неодмінно повинно були повідомлятися мирне населення. Так, щоб воно бачило, що Армія УНР „стоїть на сторожі ладу і порядку та інтересів народних" [24, с.217].
Постійне перебування УНР у стані збройної боротьби за своє існування з внутрішніми і зовнішніми ворогами змушувало військове керівництво особливу увагу приділяти поповненню рядів Української Армії. Уже в листопаді - грудні 1918 р. в ході Протигетьманського повстання до військової служби були покликані особи від 20 до 35 років (офіцери 43). З цією метою, 27 листопада було видано закон „Про мобілізацію". Неодмінною умовою зарахування до війська було визнання самостійності УНР. Однак, з огляду на відсутність військових установ, фінансових і матеріальних засобів, мобілізація не мала особливих успіхів. 29 грудня, у відповідності з пропозицією Військового міністра, до дійсної військової служби мали бути задіяні працівники залізниці, яким на 1 грудня виповнилося 19, 20, 21 рік [18, арк.20зв.].
Із просуванням територією України більшовицьких військ РНМ 13 січня 1919 р. у доповненні до попереднього закону „Про мобілізацію" постановила закликати до Армії УНР усіх тих, хто раніше відбував військову службу, народжених з 1 січня 1893 р. по 31 грудня 1898 р. Офіцери, військові лікарі приймалися до 50-річного віку включно. За цим же законом, Військовий міністр отримував право поширити призов і на старші роки, якщо цього вимагала ситуація. Всі вони повинні були мати харчів на 7 днів [25, арк.11]. 18 січня було прийнято постанову, за якою до війська мали зараховувати усіх бажаючих (охотників), а Військовому міністрові доручалось виробити правила прийому таких осіб [19, с.436].
З метою залучити до лав Збройних сил якомога більше люду, уряд окрім оголошення мобілізації, вживав й інших заходів. Зокрема, 18 січня 1919 р. РНМ прийняла закон згідно якого особи, які відбували службу в Українській Армії додатково, від загальної норми земельного паю, що планувалось надати в обов'язковому порядку усім українським громадянам, мали отримати у своїх повітах ще від однієї до двох десятин землі та 2000 грн. на реманент. На випадок же смерті військовослужбовця право володіння наділом переходило до його родичів (дружини, за її відсутності до батька, матері) [19, с.439-440].
Після того, як провід УНР під натиском Радянської армії змушений був залишити Київ і рухатись у західному
