Аналізуючи стан Армії Директорії УНР та зовнішньополітичну ситуацію, начальник Оперативного відділу Генерального Штабу полковник М. Капустянський у своїй доповіді Головному отаману від 30 грудня 1918 р. обумовлював необхідність у виборі одного супротивника, проти якого потрібно було зосередити головну увагу, щодо іншого - прагнути заручитися нейтралітетом. Тобто, тодішнє становище України вимагало: або йти із Антантою, а відтак і білогвардійцями проти більшовиків, або навпаки. Інших варіантів на його думку не існувало. Поки що, зважаючи на ступінь зовнішньої небезпеки, Генеральний Штаб утворив фронти: Лівобережний (командуючий П. Болбочан), Правобережний (отаман О. Оскілко), Південну групу (генерал О. Греків) та окремий проти румунів [14, с.71-75].

Вибір союзника ще більше загострив стосунки усередині політичного проводу. Саме це стало однією з причин виходу В. Винниченка зі складу Директорії і складання повноважень голови уряду В. Чехівським, яким не вдалося домовитися з керівництвом Радянської Росії про заключення миру. У наслідок чого більшовицькі війська захопили Київ. Отже, вибір ймовірного союзника впав на країни Антанти, а головним чином на Францію. Адже саме у її сферу по закінченню Першої світової війни потрапила Україна.

Налагодження союзницьких стосунків з Антантою було одним з першочергових завдань нового уряду УНР, який 13 лютого 1919 р очолив С. Остапенко [15, с.103]. Однак, усі його спроби заручитись підтримкою країн Антанти у боротьбі з більшовиками не дали позитивного результату. Як і раніше, Антанта головним своїм пріоритетом вважала відновлення єдиної і неподільної Росії, а відтак Україна залишалася поза її увагою. Відсутність позитиву у переговорах з Антантою призвела до чергової зміни уряду. Замість С. Остапенка його очолив Б. Мартос, що фактично означало відхід від проантантівської орієнтації.

У цей час, одне з найважливіших місць у державотворчій діяльності Директорії та її уряду посідає військове будівництво. Протягом січня - першої половини березня 1919 р відбувається структуризація повноважень військового керівництва Збройних сил на нормативно-правовому рівні. Так, 1 січня 1919 р. Головний отаман С. Петлюра наказом №22 підпорядкував собі усі кадрові військові частини [16, арк.3].

Надалі ключові посади в управлінні Українською Армією мали: Головний отаман, Військовий міністр та з лютого 1919 р. Наказний отаман. 13 лютого Директорія здійснила розподіл функцій між ними. Зокрема, у руках Головного отамана зосереджувалась уся військова влада. Відповідно до чого повноваження Військового міністра звужувались. До його прерогатив належало завідування постачанням Збройних сил продуктами харчування, одягом, військовими припасами та поповненням її особовим складом [17, арк.11]. У ході виконання цього завдання, Військовий міністр мав тісно співпрацювати із своїми колегами з міністерства фінансів та народного господарства. На місцях, у межах своїх повноважень, допомогу йому повинні були надавати представники місцевої влади - губерніальні комісари [18, арк.153-154].

У сферу ж діяльності Наказного отамана відносилось безпосереднє ведення військових операцій та керівництво усіма галузями Армії УНР. Наказний Отаман підпорядковувався через Головного отамана Директорії УНР і був відповідальний перед нею [19, с.491].

Із цих військових посад найбільш політизованим був Військовий міністр. Перебування тієї чи іншої особи на чолі міністерства залежало від тих партій, на основі яких формувався уряд (Рада Народних Міністрів). У різний час, при тому за доволі короткий час, Військове міністерство очолювали: С. Осецький (з 26 грудня 1918 р.), О. Греків (з 1 січня за іншими даними з 22 січня 1919 р.), О. Шаповал (з 13 лютого

р.), Г. Сиротенко (з 9 квітня 1919 р.), В. Петрів (з 17 вересня 1919 р.), В. Сальський (з 26 травня

р.) [9, с.24].

Усіма розробками військових операцій займався Штаб Дієвої Армії (ШДА). Його було впроваджено замість ліквідованого Генерального Штабу часів Гетьманату П. Скоропадського. На функціонування ШДА теж мала великий вплив політика. Так, до його складу не увійшли багато військових старшин з попередніх періодів визвольних змагань українського народу. До ШДА були покликані ті, хто відповідав „трудовому принципу", який було обрано за модель Українського державотворення, прийнятого на Трудовому Конгресі. Тобто, у ході військового будівництва у період Директорії розрахунок робився на військових, які походили з трудової інтелігенції [5, с.111].

З метою наведення порядку в Армії УНР, 13 травня 1919 р., згідно з законом „Про державний інспекторат у військових частинах та інституціях", було введено інститут державних інспекторів, головною метою яких було налагодження тісного зв'язку уряду з військом [20, с.141]. До речі вперше з подібною ініціативою виступив В. Винниченко запропонувавши запровадити в Армії інститут політичних комісарів, однак це не знайшло підтримки з боку військової верхівки. Лише згодом відбулося повернення до цієї ідеї [21, с.476].

Державні інспектори військовій владі не підпорядковувалися. Вони призначалися до всіх військових частин та установ як