Наприкінці 1919 р., в умовах розгрому колчаківщини, до Сибіру прибув і знаходився там до червня 1920 р. (офіційно - по лінії Народного комісаріату освіти, працюючи в його сибірському апараті) один з лідерів Конфедерації анархістів України "Набат", учасник махновського руху М. Мрачний (Кльованський) із завданням налагодити зв'язки із місцевими анархістами, встановити їм друкарню і ініціювати їх об'єднання у Федерацію анархістів Сибіру "Набат" [14, с.46]. На Україні в цей час відбувся другий розрив махновців із червоними. М. Мрачний не міг не пропагувати сибірським анархістам досвід махновщини, зокрема, свіжий досвід і визначну роль Махна в розгромі Денікіна. Так, у листівці "Встань, проснись, брат рабочий!", видавцем якої значиться Федерація Анархістів Сибіру "Набат", випущеній друкарським способом 2 квітня 1920 р., йшлося: "Нас, анархістів, розстрілюють при криваво-червоному Рад. Нар. Комі не менше, ніж при Миколі Романові. Безсоромні згубники революції роззброюють революційних повстанців України, що завдали, під буттям на чолі анархіста Махна, смертельний удар Денікіну" [15].

Незважаючи на те, що роботу друкарні було налагоджено, створення Федерації анархістів Сибіру "Набат" проголошено, і від її імені випущено не менше однієї листівки, загалом місія М. Мрачного успіхом не увінчалася. Проте, у зв'язку з його місією, нехай і не у всьому вдалою, можна говорити і про деякий безпосередній зв'язок набатовців і махновців із сибірськими анархістами. Після його від'їзду у сибірських анархістів повинні були залишитися деякі зв'язки з українськими однодумцями. Зокрема, омські чекісти восени 1920 - весною 1921 р. відзначали зв'язок набатовців з Омською федерацією анархістів [16]. Крім того, при обшуку у члена Омської федерації анархістів І.Н. Лебединського, що мешкав у селі Одеське Омського повіту, серед безлічі друкованих матеріалів було виявлено примірник харківської газети Набат від 4 листопада 1920 р. [16, л.116]. Правда, слід мати на увазі, що в Сибіру міські анархісти (особливо анархісти великих міст) були слабо пов'язані з сільським анархо-партизанським рухом, тобто приблизно так, як це було на Україні в перший період махновщини, причому в Сибіру вказана обставина мала хронічний характер і відносилася як до періоду колчаківщини, так і до часів "воєнного комунізму". Тому було б невірно говорити про якийсь реальний, конкретний і прямий вплив місії М. Мрачного саме на анархо- партизанський рух, тим більше, що і на міський анархістський рух в Сибіру діяльність приїжджого набатів- ця, судячи з усього, вплинула досить слабо. Але, в усякому разі, на початку 1920 р. певну позитивну інформацію про Махна і махновський рух зацікавлені особи в Сибіру могли від М. Мрачного отримати і, мабуть, отримали. Необхідно також додати, що ще в 1917-1918 рр. у деяких анархістських груп в Сибіру, зокрема, груп Красноярська і Читі, були наявні зв'язки з харківськими анархістами: Читинська група восени 1917 р. надіслала внесок 20 карбованців на адресу "Тимчасового інформаційного бюро анархістів Росії", що готувало в цей час в Харкові "Всеросійський з'їзд анархістів всіх напрямів" [17, с.118]; красноярські анархісти наприкінці 1917 р. поширювали в місті видання анархістів Харкова [18].

Згодом в Сибіру з'явився ще один, ширший і розгалужений, канал позитивної інформації про махновщину і, одночасно, канал її впливу на певні групи населення ряду районів Сибіру: наприкінці 1920 - на початку 1921 р. сибіряки, наразі і в сільській місцевості, починають дізнаватися про Махна і махновщину від деяких колишніх сибірських партизан, у тому числі окремих анархо-партизан, тих, що побували на Україні у складі частин Червоної Армії під час Польсько-радянської війни і бойових дій проти військ Врангеля.

З початком Польсько-радянської' війни у військових частинах Червоної Армії на території Сибіру, у тому числі і серед партизанського середовища в минулому, широкий розмах одержували добровольчі настрої. У губернських і деяких центрах повітів були створені штаби з метою формування кавалерійських і піхотних добровольчих частин для фронту. До роботи в них залучалися і відомі партизанські командири. Досить швидко під командуванням відомого повстанського вождя Є.М. Мамонтова із добровольців в Омську була сформована бригада у складі трьох полків, артдивізіону і всіх необхідних служб чисельністю в 7,5 тис. чоловік. Із значним перевиконанням завдань ішов в Сибіру приплив добровольців у кавалерію. Задовільна в цілому політична ситуація в краю літом 1920 р. дозволила Революційній військовій раді республіки двинути війська 5-ої армії і багато інших частин, у складі яких вже переважали сибіряки, на "польський" і "врангелівський" фронти [19, с.247-248].

Крім того, в обіжнику до учасників антирадянських озброєних виступів Сибревком фактично оголосив амністію трудящих, втягнутих в антирадянські виступи, за умови добровільної явки, визнання своєї провини і відправки на фронт, причому ініціатива такого варіанту виходила від деяких антирадянських повстанців [20, с.55-57]. Цією пропозицією скористалося немало сибірських анархо-партизан і інших повстанців з числа селян. Серед них були такі помітні фігури, як помічник Плотникова Нечунаєв і сподвижник Рогова і Новоселова анархіст Є.І. Сизіков. Останній брав участь в боях із врангелівцями у складі Південного фронту і напевно стикався там із махновцями, після чого повернувся до Сибіру. Навесні 1921 р. він підозрювався радянськими органами