коли я, примножуваний перед лицем Вічної небесної сили, примножуваний землею, спрямував на шлях істини різномовну державу і ввів народи під єдині бразди свої" [8, §224]. Його світовпоряджувальна місія здійснилася після завершення облаштування монгольської держави: "Народи довкола замиривши... Світ перед тобою схилився" [8, §202]. Важливим етапом у цьому було підпорядкування кочових народів: "він спрямував на шлях істинний народи, що живуть за повстяними стінами..." [8, §201].
Ідея консолідації всіх номадів довкола каганського дев' ятикінцевого знамена стала відомою в сусідніх країнах і відбилася, зокрема, у тибетських творах: "Хорський Чингіз стає Согським царем" ("хори" - монголи, "сог" - тибетська назва кочовиків узагалі) [8, §201].
Прийнявши монарший сан, Чингіз нарік свій народ "коке монгол" ("сині монголи"). В епітеті "сині" дослідники бачать то уявлення про панівне становище щодо інших народів, то вказівку на впертість і твердість, то знак небесного покровительства. Однак семантика терміну "коке" ширша простого кольоропояснення. А. Н. Кононов і О. Грицак довели, що в алтайських мовах поняття "синій" рівнозначне поняттю "східний". До ХІІІ ст. такий термін використовувався в тюркських каганатах УІ-УІІІ ст. для позначення східних тюрків. Чингізхан об'єднав усі монгольські племена й вони стали "коке". Якщо трактувати це поняття як «східний», то можна припустити й наявність західних підданих. У степах на захід від монгольських кочовищ проживали тюркомовні народи, і виходить, що саме їхня земля розцінювалася як друга частина майбутньої держави.
Виникає питання: які ж народи могли сприйматися як носії старої степової державності? Очевидно ті, які свого часу на руїнах тюркських каганатів, чи водночас з давніми тюрками утворювали свої держави. Це киргизи, уйгури, карлуки й кимаки. Не лише історичний досвід цих народів, але й їхня військова сила становила цінність для монгольського уряду. Кінні полчища тюрків, прекрасно знайомі з методами ведення битв у степу, часто були серйознішим супротивником для монголів, ніж ополчення осілих держав. Саме сибірські й східнотуркестанські народи мали стати першими підданими Чингізхана поза Монголією на приєднаних територіях, забезпечити постачання й поповнення армії й скарбу, надати досвідчені кадри для управління імперією [6, с.47].
Монгольське гасло "єдності" продовжувало діяти і в період вторгнення Чингізхана до Маверанахру. Чутка про милостиве ставлення кагана до уйгурів і карлуків докотилася, очевидно, і до шахських гвардійців-кипчаків. Повіривши в ідею "спільності кочовиків" й вважаючи за краще поміняти сюзерена й тим уникнути загибелі, вони здавали монголам середньоазійські міста і невдовзі зазнали винищення. Таджицько-тюркські незгоди в державі Хорезмшахів вплинули й на невдалий підсумок боротьби останнього хорезмшаха проти завойовників. Пропаганда "єдності" була спрямована головним чином на привернення на бік монголів частини знаті Хорезмського царства - намісників, воєначальників, проводирів кипчацьких племен... Ідея тюрко-монгольської "єдності", як бачимо, у період монголо-хорезмійської війни вже втратила свою актуальність і висувалася як лицемірне гасло для розколу ворожих сил - шахських військ. Але що цікаво: в середовищі кипчаків вона знаходила відгук. Це яскраво виявилося в ході рейду Чингісових полководців-темників Субедея й Джебе по Північному Ірану, Закавказзю, Північному Кавказу й південноруських степах у 1222-1223 рр.
Коли військо Субедея і Джебе вступило до Азербайджану, то якийсь тюрк Акуш, "зібравши мешканців цих гір і степів, туркмен, курдів та інших", приєднався до монголів, які були "прихильні до нього внаслідок спорідненості". Проте в першому ж бою з грузинами рать Акуша була призначена в авангард, і багато довірливих "туркмен" полягло. Опинившись на Північному Кавказі, у Дагестані, монгольські тумани зустріли об'єднані проти них війська половців (кипчаків) та аланів. Темники звернулися до кипчаків: "Ми й ви один народ і з одного племени, алани ж нам чужі, ми укладемо з вами договір, і вам нічого допомагати їм". Субедей і Джебе розбили покинутих кипчаками аланів, а потім напали на своїх "одноплеменців" і дочиста їх пограбували. Після дагестанських подій розмова про монголо-кипчацьку "спорідненість" чи "єдність" вже не велася. Східний Дешт-і-Кипчак був блискавично окупований загонами Джучі. У західній частині кипчацького степу опір монголам носив локальний характер. Зауважимо, що кипчаки не були спорідненими монголам ні за походженням, ні за мовою.
Кочовики наочно переконалися в підступності воєначальників Чингізхана. Не дивно, що половців Дикого поля охопила паніка при появі в південно-руських степах Субедея й Джебе, які в переговорах з Києвом вже не приховували своїх зазіхань на "поганих половців" як на своїх холопів і конюхів. Монгольські посли в 1223 р. говорили руським князям: "Чули ми, що половці багато вам зла сотворили; через те й ми їх б'ємо"...
Після 1223 р. гасло "єдності", мабуть, втратило актуальність і вже не використовувалося. Субедей і Джебе вивели війська зі Східної Європи. Всі тюркські народи, які пізніше опинилися на шляху монгольських армій [6, с.58].
Таким чином, «Сокровенне сказання» дає можливість простежити зміну в спрямованості діяльності Чингісхана та його оточення: від боротьби за виживання й порятунку від знищення татарами, пошуку покровителів і союзників до самоутвердження й здобичництва, помсти за колишнє приниження й поневіряння, а далі - боротьби за ліквідацію конкурентів та розширення сфери влади аж до якнайширших засягів панування. В ідеології зовнішньої політики Чингісхана поєднувалися концепти його особливого призначення та покровительства Вічного неба й особливої світовпоряджувальної місії, перейнятих від китайських політологем, й