Хвиля репресій проти духівництва, зокрема і неодноразові арешти патріарха Тихона, не припинились і після того, як восени 1919 року він відмовився благословити "білий рух".

1920 рік не вніс майже ніяких змін у стосунки держави і православної церкви. Незважаючи на зміцнення становища Радянської Росії, на політичні установки VIII та IX з'їздів партії про шкідливість атак на церкву, духівництво продовжували вважати чужим елементом, застосовувати до нього репресивні заходи.

Тривала братовбивча громадянська війна, здавалося б, мала спонукати партію та державу відійти від революційного максималізму у питаннях, що стосувалися релігії та церкви. Адже наприкінці 1920 року православне духівництво у своїй масі все більше дотримується курсу аполітичності та нейтралітету у справах земних. У листі до РНК РСФРР від 6 грудня 1919 року патріарх Тихон, наприклад, наголошував: "Що багатьом заходам народних правителів я не співчуваю і не можу співчувати як служитель Христових начал, цього не приховую і про це відверто сказав у зверненні до Народних Комісарів перед святкуванням річниці Жовтневої революції. Але тоді ж, і так же відверто заявив, що не наша справа судити про земні власті, Богом допущені, а тим більше здійснювати дії, спрямовані на їх повалення. Наш обов'язок лише вказувати на відступи людські від великих Христових заповітів любові, свободи і братства, викривати дії, які ґрунтуються на насиллі і ненависті і кликати всіх до Христа" [5.-С.306-307].

У зверненні до Голови ВЦВК М. Калініна від 9 серпня 1920 року патріарх Тихон визнає, що декрет про відокремлення церкви від держави і школи від церкви і Конституція РСФРР проголошують і забезпечують повну свободу совісті. Не викликав у глави РПЦ заперечення і сам принцип відокремлення церкви від держави. Але його глибоко обурювало неприховане втручання державних органів у внутрішнє життя церкви, зокрема блюзнірська кампанія х розкриття мощів святих угодників, примітивне й убоге звинувачення одним із працівників Наркомату юстиції І. Шпіцбергом патріарха у спекуляції церковними свічками. Першоієрарх справедливо вимагав неухильного дотримання органами влади ними ж прийнятого законодавства.

Відповідь "Всеросійського старости" була справді єзуїтською: "У відповідь на Ваше звернення до мене повідомляю Вам: коли Ви вважаєте, що згадані у Вашій заяві службові особи є порушниками декретів Радянської влади з питань відокремлення церкви від держави, то Вам надається право, як всякому громадянину Радянської Республіки, притягнути у загальному порядку до суворої відповідальності незалежно від службового становища тих, незаконні дії яких Вами можуть бути доведені" [5.-С.307-308].

Відповідь М. Калініна зумовлювалася політичним курсом РКП(б) щодо релігії, виробленим VIII з'їздом партії, що відбувся у березні 1919 року і закріпленим у програмі партії. Цей з'їзд започаткував планомірний наступ на церкву. Але реалізувати програмні установки партії на боротьбу з релігією (фактично з релігійними об'єднаннями. - В.П.) в умовах громадянської війни не вдалося. Привертає увагу та обставина, що у виступах і статтях В. Леніна воєнного періоду не йдеться про реакційну роль церкви. Чому? Адже, за твердженням деяких радянських дослідників, РПЦ займала відверто ворожу позицію щодо більшовиків. Ймовірно, така позиція керівників соціалістичної держави була викликана тактичними міркуваннями, спробами не загострювати стосунки між молодою радянською владою та віруючим населенням. Поза увагою не залишається й інший підхід. Йшла громадянська війна з притаманними їй жорстокими законами. Гинули тисячі ні в чому не винних людей як віруючих, так і безвірників. Розправа над духівництвом вписувалась у загальнолюдську трагедію. Теза про реакційну роль РПЦ виникла дещо пізніше, коли відокремлена від держави церква своїми гуманістичними закликами до толерантності, миру і спокою об'єктивно сприяла підвищенню власного авторитету. Ця обставина дає ключ до розуміння того, що намічений VIII з'їздом партії наступ на релігію розпочався дещо пізніше.

У 1921 році при ЦК партії була створена антирелігійна комісія, яка планувала й організовувала боротьбу з релігією та віруючими на всій території країни. Аналогічні комісії утворювалися на місцях. З цього часу, як слушно зауважує С. Савельєв, духовне життя країни проходить ніби на окупованій території, де окупант — державна ідеологія. До складу комісії, як правило, входили люди, які не розумілися у специфіці релігії. "Чим цих людей заряджали референти і консультанти ДПУ- НКВС (Державного політичного управління та Народного Комісаріату внутрішніх справ. - В.П.), - пише С. Савельєв, - тим вони і вистрілювали... А втім, члени комісії на чолі з Ом. Ярославським паплюжили, громили й знищували цілі напрямки релігійної та моральної думки в Росії" [7.-С.35].

На початку 1922 року почав виходити філософський і суспільно-політичний журнал "Під прапором марксизму", створений з метою пропаганди войовничого матеріалізму й атеїзму і для боротьби проти "дипломованих лакеїв попівщини" У березні 1922 року на його сторінках з'являється стаття В. Леніна "Про значення войовничого матеріалізму", у якій автор вимагав покінчити із дилетантським підходом у роботі: "Такий журнал повинен бути... органом войовничого атеїзму. У нас є відомство чи принаймні державні установи, які цією роботою відають. Але