почала лютувати смерть. Проте вищі партійні та радянські органи республіки офіційно визнали це тільки в грудні. У травні 1922 року у степових губерніях України вже голодувало 3,8 млн чол., а по всіх губерніях - до 5,6 млн чол., що становило 25 відсотків їхніх жителів [10.-С.3].
Проте Раднарком РСФРР навіть цього складного часу продовжував, хоча й у менших обсягах, висмоктувати хліб з України. О. Мовчан слушно зауважує, що найбільша провина за голод в Україні лягає на українських державних і партійних діячів. Спочатку вони заплющували очі на всенародне лихо із суто політичних міркувань - щоб не створювати паніки [11.-С.39-40], а потім не виявляли достатньої наполегливості перед Москвою для захисту населення республіки.
За такою економічною та політичною ситуацією Росія та формально незалежна Україна розпочали боротьбу з голодом. Державні органи, громадські організації чимало зробили для врятування людей. Проте далеко не всі можливості і резерви були використані. І тоді постало питання про вилучення із церков і монастирів коштовностей, за рахунок яких держава вирішила закупити якусь частину конче необхідного збіжжя. Але чи була необхідність таких конфіскацій церковних цінностей у лютому 1922 року?
Однозначно відповісти на це важко. Нам здається перебільшеним звинувачення церкви у тому, що вона обмежилася лише закликами духівництва до народу покаятися і майже не займалася реальною допомогою голодуючим. Для підтвердження цієї версії радянські автори наводили факти про монастирські запаси продовольства, інших матеріальних цінностей, які церковники воліли краще закопати, ніж передати радянській владі.
Насправді, патріарх Тихон, інші православні ієрархи ще влітку 1921 року, шукали можливість участі релігійних організацій у боротьбі з голодом. Патріарх провів кілька богослужінь, під час яких закликав віруючих робити пожертвування грошима, коштовностями, які мали піти на допомогу голодуючим.
Але він прекрасно розумів, що подібні заходи становища не поліпшать. Необхідна систематична цілеспрямована робота з врятування голодних губерній. Патріарх вважав, що виконання цього завдання може взяти на себе спеціально створений орган. 17 серпня першоієрарх направив до ВЦВК лист, де повідомляв про своє звернення до віруючих країни та світової спільноти і про створення відповідного церковного комітету.
Президія Допголу (комісії утвореної ВЦКВ на чолі з М. Калініним. - В.П.), одержавши лист патріарха, визнала доцільною діяльність церковного комітету. 22 серпня патріарх Тихон опублікував відозву до вірних, у якій закликав допомогти голодуючим. Після цього у храмах розпочався збір пожертвувань. Проте через кілька днів члени позаурядового комітету були запідозрювані у контрреволюційній діяльності і за наполяганням В. Леніна політбюро ЦК РКП(б) прийняло рішення про арешт його членів. 30 серпня "Правда" опублікувала урядове повідомлення про розпуск цієї громадської організації. Відтепер всі грошові надходження мали здаватися комісії, утвореній ВЦВК.
У ЦК РКП(б), Раднаркомі, інших відомствах знайшлися впливові службові особи - Л. Троцький, Г. Зінов'єв, Ом. Ярославський, П. Красиков, М. Бухарін, які заперечували участь церкви у наданні допомоги. З другого боку, за умов лютування голоду М. Калінін, О. Риков, Л. Каменєв погоджувалися на допомогу церкви в боротьбі з лихом. Одночасно все наполегливіше почали звучати заклики найбільш нетерплячих борців із релігією відібрати всі церковні цінності для обміну їх за кордоном на хліб. Наводились мости із зарубіжними діловими колами, які були готові взятись за спекуляцію предметами російського і церковного мистецтва [4.-С.193,197].
2 січня 1922 року Президія ВЦВК приймає постанову "Про ліквідацію церковного майна", у якій, власне, робились перші спроби продажу церковних коштовностей за кордон. 16 лютого Президія ВЦВК постановила розпочати збір коштовностей для потреб голодуючого населення
Поволжя, за умови, що цей захід не порушить інтересів релігійних об'єднань. М. Корзун підкреслює, що під впливом прихожан частина духівництва порушила постанову патріарха Тихона і брала участь у цих заходах [12.-С.40].
Але про які постанови патріарха йдеться? У жодному офіційному документі РПЦ не зустрічаються заклики чинити опір добровільній передачі цінностей для допомоги голодуючим. Навпаки, 19 лютого особливою відозвою патріарх благословив такі пожертвування.
23 лютого ВЦВК прийняв постанову про вилучення церковних цінностей, згідно з якою в протягом місяця з дня опублікування у пресі спеціальні комісії мали вилучити із церковного майна всі предмети із золота, срібла і коштовного каміння, "які суттєво не впливають на інтереси самого культу, і передати у фонд Наркомфіну із спеціальним призначенням для фонду Центральної комісії допомоги голодуючим" [13]. Для планомірного проведення заходу, організації точного обліку і передачі органами Наркомфіну коштовностей у кожній губернії утворювалися місцеві комісії. Вилучення коштовних речей передбачалося проводити з обов'язковим залученням віруючих. 28 лютого "Известия" опублікували інструкцію ЦК Допголу і Наркомату юстиції про порядок вилучення церковних цінностей. Щоб краще зрозуміти причини опору віруючих, духівництва рішенню ВЦВКу, доцільно навести витяг окремих її положень:
Представники груп віруючих мають право вносити до протоколу передачі голодуючим предметів, без яких відправлення богослужіння неможливе, і заміни їх іншими менш цінними. Якщо ж серед відібраних коштовностей знаходяться речі, що належать губмузеям, вони вилучаються із храму під наглядом представника місцевого відділу музеїв аж до особливого розпорядження комісії з вилучення церковних коштовностей...
Губфінвідділ та повітфінвідділи, а також губдопголи та повітдопголи зобов'язані раз на місяць подавати до Цека комісію Допголу та Наркомфіну дані про вилучені предмети: золоті та срібні у вагових одиницях, коштовне каміння у штуках із
