Ця директива політбюро ще раз підтвердила справжню мету вилучення церковних речей - нанести удар так званому політичному противнику, принизити його в очах особливо сільського населення. Водночас ця акція відволікала народ, зокрема рядових партійців, від невдач внутрішньої та зовнішньої політики.

Ще одну причину розправи з церквою московський автор В. Алексєєв убачає в засиллі тодішніх лівацьких настроїв у партійних і радянських органах. "Ліваки у надії на швидку світову революцію, - пише автор, - намагались швидше зруйнувати "бастіони реакції" у післяжовтневій Росії, що стала, за словами Л. Троцького, "плацдармом прийдешньої світової пожежі". Одним із таких "бастіонів" ліваки вважали релігію" [19.-С.97].

Вилучення коштовностей мотивувалося в першу чергу політичними потребами. У бажанні встановити монополію на безмежну владу, а відтак право панувати в усіх сферах життя суспільства і кожної людини, зокрема і в її духовному світі, об'єдналися інтереси тодішніх партійних і державних чиновників і лівацьких ультрареволюціонерів. їхньою жертвою стала церква.

Архівні матеріали не засвідчують факту повсюдного в масштабах республік опору духівництва вилученню коштовностей, активної відкритої боротьби віруючих проти цієї кампанії. У радянській літературі, як правило, наводилися одні й ті самі факти про контрреволюційну позицію церковників. На нашу думку, треба говорити про те, що духівництво без ентузіазму зустріло декрет, але більшість із них не виявляла відвертої ворожості діям органів влади. Хоча ще у 1927 році журнал "Антирелигиозник" повідомляв, що внаслідок дії провокаційного секретного послання патріарха Тихона у різних місцях країни відбулось 1 414 кривавих зіткнень [15.-С.59]. І справді, уникнути ексцесів у ряді районів не вдалося. Було б дивно, якби мільйони віруючих змирилися з насильницьким вилученням церковних речей, про що свідчить факт із Лубенського повіту на Полтавщині, де віруючі та духівництво вважали їх своєю власністю, а не надбанням республіки [20.- Ф.П9032.-Оп.1.-Спр.50.-Арк.75]. Але у більшості випадків до конфлікту влади з духівництвом, віруючими справа не доходила. Тому кількість кривавих зіткнень, названа "Антирелигиозником", на наш погляд, дещо перебільшена. Так у Полтавській губернії було порушено три кримінальні справи при проведенні антицерковної кампанії [21.-Ф.П9032.-Оп.1.-Спр.50.-Арк.58]: 1) звинувачення двох селян в агітації проти вилучення коштовностей; 2) звинувачення групи священиків у приховуванні та знищенні інвентарних книг. Найбільшої гучності набув суд над настоятелем Троїцької церкви Полтави єпископом Василем Зеленцовим. Обережна протидія виконанню декрету була лише формальною причиною для його арешту. У ході слідства з'ясувалось, що, не сприйнявши соціалістичної революції, В. Зеленцов у роки громадянської війни у своїх проповідях начебто займався систематичною антирадянською агітацією та контрреволюційною діяльністю. Не зважаючи на те, що на 1922 рік навіть безпосередні учасники "білого руху" були амністовані, проповідницька діяльність стала основою рішення суду про розстріл архієрея. Його справа, до речі, набрала хрестоматійного значення, увійшовши до цілого ряду пропагандистських книг і брошур про контрреволюційну сутність духівництва. Треба зазначити, що смертний вирок незабаром замінили п'ятьма роками в'язниці, а в 1925 році В. Зеленцова достроково звільнили з місця ув'язнення. Віруючі Полтави вважали його "мучеником за християнство" [22.-Спр.275-6.-Арк.2].

Навряд чи були вагомими аргументи для притягнення до кримінальної відповідальності селян за агітацію проти вилучення коштовностей чи арешт шести священиків за приховування або втрати інвентарних книг, що, як і самі коштовності, могли зникнути у вихорі буремних років громадянської війни.

Православне духівництво Полтави загалом підтримало декрет про вилучення коштовностей, не пов'язаних безпосередньо культовою відправою, хоча частина священиків і віруючих пропонувала взамін цінностей пожертвувати грошима чи продовольством. Уряд залишався байдужим до подібних пропозицій.

Останнє слово залишалося за центральною владою в Москві, яка проявляла себе повсюди - у постійному незадоволенні темпами проведення кампанії на місцях, ігноруванні інтелігенції, яка хотіла зберегти культурно-історичні цінності, забороні заміняти вартість коштовних релігійних речей грошима чи продовольством. Л. Троцький у листі до М. Калініна від 26 березня 1922 року обурювався: "За телеграмами, які друкуються у газетах, цілком очевидно, що у багатьох місцях вилучення коштовностей здійснюється фіктивно, тобто вилучається частина коштовностей, а не всі. Потрібно направити інструкцію на місця про те, що за неповне, тобто не узгоджене з декретом вилучення відповідають місцеві органи як за злочинне недбальство. У всіх місцях, де перше поверхове вилучення проведено, слід вимагати повторного вилучення, повного і рішучого..." [23.- С.97].

Промовистим свідченням "рішучості" при проведенні кампанії є розвиток подій у с. Ревовках Чигиринського повіту. Тут віруючі на зборах прийняли таке рішення: "...Церква наша бідна. Із трьох наявних чаш, срібна лише одна... карбування 1808 року із набором, дорога прихожанам як святиня... і як предмет високодуховної витонченої роботи. Наявна дарохранительниця... потрібна для зберігання святих дарів і нічим не може бути замінена.

Інші предмети із церковного начиння металічні, без проби, посріблені. Зважаючи на крайню бідність нашої церкви, приходські збори одноголосно постановили просити... начальство звільнити нашу церкву від вилучення".

"Начальство" в особі заступника завідувача управління Чигиринського повітвиконкому наклало резолюцію: "Чашу на підставі постанови ВЦВК завтра, 14 квітня, доставити до комісії з вилучення церковних цінностей, а дарохранительницю залишити у церкві до особливого розпорядження" [24.-Ф.2145.-Оп.1.-Спр.46.-Арк.11].

Прояви насильства відчувалися навіть в агітаційній кампанії, що супроводжувала вилучення церковних коштовностей. Політвідділ 7-ї дивізії, розташованої на Полтавщині, провів, наприклад, агіткампанію в три етапи з