"Известия ВЦВК" опублікували матеріали під заголовком "Святійша контрреволюція", де серед ворогів радянської влади першими значився патріарх Тихон, за вину якому ставилося благословення "сільським попам бити на сполох, розсилати по селах гінців влаштовувати біля кожної церкви погроми та повстання" [25]. Подібна практика проведення агітаційної пропаганди знайшла широке поширення і на місцях. Вона швидше відштовхнула населення, ніж робила його союзником у справі допомоги голодуючим.

Вилучення коштовностей з церков і монастирів завершилося влітку 1922 року. Чи виправдались надії, які покладалися на цю кампанію? Які її економічні, політичні, моральні наслідки? У пошуках відповіді на поставлені запитання звернемося до фактів. За попередніми підрахунками за рахунок вилучення церковних коштовностей можна було придбати 525 млн пудів хліба. На виручені кошти в дійсності закупили 3 млн пудів, чималу кількість інших продуктів харчування. Значні суми пішли на придбання робочої худоби, сільськогосподарських знарядь, на підтримку кустарної промисловості в голодуючих районах, на громадські роботи, на допомогу дітям, інвалідам тощо [26.-С.153].

Привертає увагу невідповідність між попередніми оцінками розмірів церковних багатств і тими, що були вилучені, між тією метою, яка офіційно ставилась при прийнятті декрету, і тим, куди направили вилучені цінності.

У чому причина таких значних розбіжностей? Треба погодитися з думкою В. Алексєєва про те, що дуже швидко після прийняття декрету стало ясно: розрахунок на незліченні скарби церкви не виправдався. Про це попереджував і патріарх Тихон у бесіді з кореспондентом газети "Известия ВЦВК" у березні 1922 року: "У церквах немає такої кількості коштовного каміння і золота, при ліквідації яких можна було б одержати якісь величезні суми грошей... Боюсь, що навколо питання про церковні коштовності зчинився великий шум, а на практиці намічений захід не дасть очікуваного результату" [4.-С.211]. Власну неправоту хоч і не прилюдно визнав фактично Л. Троцький. У листі до П. Красикова він писав: "За всіх обставин справи випливає, що головні церковні коштовності зникли за роки революції. Залишилось лише громіздке срібло" [27.-С.166].

Опосередкованим свідченням невиправданості надії на незлічені церковні багатства є й те, що до цього часу реально не оцінена і вже не може бути оцінена вартість вилучених церковних речей. Хіба можна вимірювати на пуди, золотники речі, які мають культурно-історичну чи художню цінність? Ще в період проведення кампанії А. Луначарський попереджав, що, вбачаючи в церковних речах тільки коштовний метал, держава може зазнати великих втрат, бо є такі художні шедеври, які вона не має права продавати ні за які гроші [28.-С.199].

В економічному плані реалізація декрету про вилучення церковних цінностей не дала бажаного результату. Держава не одержала тих ресурсів (навіть якщо взяти до уваги їхнє використання винятково в інтересах голодуючих, що є досить сумнівним. - В.П.), які б суттєво поліпшили економіку і врятували від смерті сотні тисяч обездолених людей.

Цілком очевидно, що, зазнавши невдачі у сумнівній конфронтації з церквою, її ініціатори зробили все можливе, щоб зняти із себе відповідальність і покласти її на "хитре духівництво", яке зуміло обдурити власті і сховати церковні скарби.

Судові процеси проти духівництва мали не релігійний, а політичний характер, їх притягали до відповідальності за так звану антидержавну діяльність. Кампанія із судового переслідування церковників розпочалося після листа Л. Троцького П. Красикову від 25 квітня 1922 року, де він зокрема писав: "... Потрібно запитати головних керівників церкви стосовно того, які цінності (золото, коштовне каміння) були у церкви до революції? Які велись описи цим цінностям? Де ці описи знаходяться? І при виявленні невідповідності між описами і наявністю в 2-3 важливих випадках пред'явити відповідальним керівникам пряме звинувачення в організації вивозу церковних коштовностей за кордон" [4.-С.215].

Л. Троцький не знав, а швидше не бажав знати, що останні записи до таких інвентарних книг робились ще до революції, а церкви і монастирі у роки громадянської війни та іноземної інтервенції були сильно пограбовані як військами, так і різними бандами. Тому можна вважати безпідставними претензії до церковних ієрархів щодо приховування духівництвом цінностей.

Проте незабаром почалися політичні судові процеси над священиками, церковним активом, віруючими. Доля полтавського єпископа В. Зеленцова була складовою цих подій.

Політичний курс більшовиків завдав відчутного удару по церкві не тільки як організації. Нищівного розгрому зазнала вона в духовній своїй сутності як один із головних закладів, що

консолідував народ як православну спільність. Непоправних втрат зазнала й культура, бо довгий час церква була, так би мовити, головним замовником на виготовлення високохудожніх виробів із коштовних металів, золотого шитва тощо.

На прикладі кампанії з вилучення церковних коштовностей ми продемонстрували, як реалізовувався один з основних напрямків боротьби держави проти церкви. Таких прикладів, і не тільки в царині економічних утисків духівництва, знищення матеріальної бази, можна навести багато. Це, власне, - уся історія існування церкви за часів радянської влади. Негативним наслідком державної політики щодо конфесій стала дегуманізація суспільства, долати яку доведеться ще тривалий час.

Джерела та література

КПРС в революціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК. - К., 1971. - Т. 1.

Ленін В.І. Соціалізм і релігія // Повн. зібр. тв. - Т. 12.

Игнатов А. Отрицание и имитация: две стороны коммунистического отношения к религии