В період "великого терору" "трійки" теж формувалися, виходячи з подвійності. У діючій партійно-державній системі СРСР "трійки" стали, по-перше, елементом формальної радянської демократії. До її складу входили представник від політичної партії "секретар обкому", прокурор - представник державного органу, який наглядає за дотриманням законодавства, та начальник НКВД - органу, який здійснював арешт та проводив слідство. В такій конструкції представники гілок державної влади та партійного апарату були рівні. Навіть тоді, коли члени "трійки" ставали жертвами терору, їх судили як окремих осіб, а не представників партійно-державного апарату. Посада була лише обтяжуючою обставиною в їх "антирадянській діяльності".

Засуджені теж не могли апелювати щодо одноосібно- го\суб'єктивного вирішення їх долі. Формально "контрреволюціонерів" судили представники двох державних органів та громадсько- політичної організації.

По-друге, здійснювався взаємний контроль за дотриманням постанов політбюро ВКП(б), оперативних наказів НКВД, рішень Прокуратури СРСР. Відмова підписувати протокол, незгода з вироком окремій особі вимагала б негайних пояснень у присутності перших керівників регіону. Така позиція могла бути кваліфікована як протидія політичній "лінії партії".

По-третє, створювалася свого роду "колективна відповідальність" за знищення "контрреволюціонерів". Таким чином, в подальшому жоден із представників влади не міг би звинуватити свого колегу у "неправедних" діях щодо масового репресування невинного населення.

Такого результату взаємодії між різними гілками влади більшовицьке керівництво змогло досягти через ідеологічне маніпулювання людською свідомістю та створення відчуття корпоративності.

Потрапляючи до органів державної безпеки, людина проходила випробування владою. Ні один з державних органів не давав такого відчуття всесильності. Натомість, людина потрапляла в жорстку систему, де заборонено не лише вільно говорити, але вільно індивідуально мислити. "Як це не сумно, але ми повинні зізнатися, що комуніст, потрапляючи до каральних органів, перестає бути людиною, а перетворюється на автомат, який приводиться в дію механічно", - писала група комуністів-чекістів в 1922 р. у листі до ЦК РКП(б) [7, с.45].

В більшості чекісти початку 1920-х рр., які вважали ЧК "безжальною машиною", перейшли на партійно-радянську роботу. Інші, залишившись в органах державної безпеки, прийняли корпоративні вимоги і стали активними борцями з "контрреволюцією".

В другій половині 1930-х рр. вищим партійно-державним керівництвом СРСР та України активно формувалася громадська думка про активну і справедливу боротьбу органів державної безпеки у боротьбі з "шкідниками" та "контрреволюціонерами". Про це наголошувалось з трибун нарад, пленумів ЦК, які стосувалися діяльності органів державної безпеки у боротьбі з "контрреволюцією", "шкідництвом", "ворогами народу". Автори газетних статей називали чекістів "захисниками першої у світі соціалістичної держави", "борцями із ворогами народу", "охоронцями інтересів радянського народу" і тому вони користуються повагою у населення. Стверджувалося, що чекістська робота "важка" і "небезпечна", вимагає "політичної пильності", "сміливості", "всебічної уваги". Тому "партія завжди направляє найкращі кадри в ОГПУ-НКВД".

Особливо підкреслювалась необхідність і почесність роботи чекіста. Нарком внутрішніх справ СРСР М. Єжов на засідання Президії ЦВК СРСР 27 липня 1937 р. вказував: "Робота в органах НКВД вже є нагородою сама по собі, оскільки народ довіряє тобі цю найгострі- шу ділянку захисту інтересів всього Радянського Союзу. Звідси і вимоги народу до співробітника НКВД найбільш підвищені. І найпершим священним нашим обов'язком стало - це виправдання цього довір'я. Народ мислить таким чином, якщо людина працює в органах НКВД, значить це найбільш відданий більшовик, найбільш віддана радянському народу особа, яка готова в любий час віддати своє життя за інтереси народу, це людина, яка безмежно віддана своїй батьківщині, своєму уряду, своїй партії, вождю партії - товаришу Сталіну" [8, с.25].

Виступаючи 20 грудня 1937 р. на святковому засіданні у Великому театрі, присвяченому 20-річчю органів державної безпеки, член політбюро ЦК ВКП(б) А. Мікоян, відзначав, що НКВД - "організація найбільш близька нашій партії і всьому нашому народу. Вони - один із авангардів нашої партії і нашої революції, поставлений на передову лінію вогню для захисту радянського народу від всіляких ворогів" [9, с.29]. Завдяки прозорливості Й. Сталіна та керівництва партії, які "кадрово укріпили органи НКВД", чекісти не дають "втратити класову пильність", "стати безпечними стосовно класового ворога і ворог був розкритий до кінця" [9, с.36]. Успішність важкої та небезпечної роботи НКВД, особливо в у 1937 р., полягала, на думку А. Мікояна, у масовій підримці народних мас. Він стверджував, що населення довіряє органам НКВД і навів декілька прикладів народної допомоги у виявленні "фашистських шпигунів, шкідників та контрреволюціонерів" [9, с.37].

Таким чином, у громадськості формувався відповідний радянський стереотип щодо діяльності органів НКВД. Він мав наступну логіку:

народ, партія і НКВД - одне ціле;

НКВД довірено захищати народ від зовнішніх та внутрішніх ворогів;

захист соціалістичної Вітчизни - важка та небезпечна робота; партія постійно турбується про кадрове укріплення органів НКВД самими відданими радянській владі людьми; бути співробітником НКВД означає мати "особисту" довіру у "народу СРСР";

чекіст - це народна нагорода за відданість радянській владі.

Отже, у співробітників місцевих апаратів НКВД не було тіні сумніву у правильності і необхідності масових репресій для забезпечення мирного існування соціалістичної держави.

Чекіст отримував необмежену владу над окремою людиною,