Також формувався відповідний стереотип "ворога народу". Цей образ у середині 1930-х рр. завжди поєднував у собі "внутрішнього ворога" / "п'ятої колони" та "зовнішнього" (фашистсько- капіталістичного). Всі розкриті і офіційно оприлюдненні "контрреволюційні організації" мали зв'язок із капіталістичними державами. У постанові політбюро ЦК ВКП(б) від 29 вересня 1936 р. щодо директиви органам державної безпеки стосовно "контрреволюційних троцькістсько-зінов'євських елементів" прямо вказується: "а) До последнего времени ЦК ВКП(б) рассматривал троцкистско- зиновьевских мерзавцев как передовой политический и организационный отряд международной буржуазии. Последние факты говорят, что эти господа скатились еще больше вниз, и их приходится теперь рассматривать как разведчиков, шпионов, диверсантов и вредителей фашистской буржуазии в Европе" [10, арк.55; 11, с.221].

У виступі Й. Сталіна 2 червня 1937 р. на розширеному засіданні Військової ради при наркоматі оборони СРСР з інформацією про "військово-фашистську змову проти Радянської влади" теж підкреслюється політичні та фінансові зв'язки змовників з німецькими фашистами [12]. Теза про "зв'язок внутрішньої контрреволюції з імперіалістичними колами за кордоном" "червоною ниткою" проходило через всі публічні виступи партійно-державних діячів СРСР та України.

Лідери ВКП(б), використовуючи агітаційно-пропагандистський потенціал партійно-державного апарату, влаштовували публічні диспути, обговорення щодо діяльності "троцькістсько-зінов'євських ворожих осередків", "шкідників, диверсантів" тощо. Створювалася відповідна суспільна атмосфера недовір'я, підозрілості, пошуку винуватців соціально-економічних негараздів. Водночас, громадянам чітко вказувався "ворог", надавалися його характерні соціальні, політичні, ділові та емоційні ознаки. Зокрема, "походить із колишніх", "колишній член непролетарської партії" або "колишній член компартії, виключений за ...", "неспроможний організувати справу", "не любить радянську владу", "критикує керівництво партії та уряду", "йде проти волі колективу". Робився обов'язковий висновок, що їх діяльність підривала обороноздатність СРСР в умовах "капіталістичного оточення".

Таким чином, у населення свідомо формувався відповідний страх перед внутрішніми та зовнішніми "ворогами народу" і, як наслідок, неминучою війною. На рівні інстинкту людина повинна ліквідувати джерело страху. Використовуючи природу людської психології, Й. Сталін реалізовував дві мети: перша - змобілізувати населення на "велику війну", друга - певною мірою пояснити громадськості масштабні арешти.

Поведінка співробітників місцевих апаратів НКВД теж формувалася із суміші страху перед "наступом міжнародного імперіалізму" і "ненависті до ворогів народу". Вони потрапили в органи державної безпеки на початку чи у середині 1930-х рр. згідно комуністичних чи комсомольських призовів.

Пересічний співробітник НКВД мав селянське чи робітниче походження. Але вихідці із села, пройшовши через систему агітаційно- пропагандистської підготовки комсомолу та компартії, вже були позбавлені традиційних селянських моральних регуляторів, зокрема, сорому за скоєне.

Вихідці з робітничого класу представляли перше або друге покоління міських жителів. їх культурне середовище, в порівнянні із селянськими традиціями, теж було маргіналізоване. Особливістю цієї групи повне руйнування традиційних форм соціальної регуляції (не соромно брехати з огляду на політичну доцільність, не тримати слово, не дотримуватися вірності у шлюбі тощо). С. Матвєєва та В. Шляпентох стверджують, що якраз ці обставини реанімували стародавні форми соціальної регуляції, зокрема, страх перед фізичним насиллям. Цей стан суспільної свідомості відіграв важливу роль у встановленні в СРСР державного терору [13, с.39-40].

Водночас, маючи стереотип "захисника вітчизни" і "довіри народу СРСР", вихований на традиціях жорстокості і безжальності громадянської війни, вважав цілком доцільним масові операції щодо "ліквідації ворогів народу". В їх уяві "шкідники, диверсанти, шпигуни та їх імперіалістичні господарі" загрожували не лише СРСР в цілому, а й добробуту самих чекістів, їх сімей, їх суспільному оточенню. Вони вважали, що існувала реальна загроза їх майбутньому.

У боротьбі з "ворогом соціалістичної держави" можна застосовувати всі методи, у тому числі фізичного впливу. Офіційної дирек- тиви НКВД щодо використання методів фізичного впливу під час допитів поки в архівах не виявлено. Однак, цілком вірогідно, що усна вказівка-дозвіл була оголошена М. Єжовим на нараді керівних співробітників НКВД та 16-20 липня 1937 р. Аналіз архівно-слідчих справ дозволяє стверджувати, що масове побиття підслідних розпочалося в кінці липня - на початку серпня 1937 р.

Типовим стали свідчення арештованого Д. Платинського, від якого співробітники УНКВД Вінницької області вимагали зізнання у членстві "Бунду". Почувши відмову, слідчий В. Майструк почав бити товстим мотузком. Інший слідчий, Тищенко, проявляючи при допитах "особливу активність", бив арештованого кулаками, пресом та лінійкою. Не відставали від колег і інші співробітники УНКВД, які заходили до кабінету під час допитів Д. Платинського: "Редер - ніжкою від стільця, кулаками, Решетілов - палицею і кулаками. 2-3 рази вони побили мене до того, що я втрачав свідомість, вони мене обливали водою і після допиту приходив у камеру мокрий" [14, с.202]. Через 9-10-ти днів систематичних фізичних знущань Д. Платинський був готовий підписати складене слідчими зізнання [14, с.202]. Слідчий Гуня у присутності начальника 4-го відділу УНКВД Ширіна прив'язав в'язня К. Борисова до спинки стільця і, відкривши йому рот, став стальним предметом ламати зуби [14, с.204-205].

Таким чином, вважаючи Україну "петлюрівською" і потенційно небезпечною під час збройного протистояння з "імперіалізмом", сталінське керівництво використовувало державний терор як один