Для утримання партфункціонерів задіювався увесь арсенал можливих способів: грошові виплати, натуральні роздачі, харчування в спеціальних їдальнях, безкоштовне користування житлом, електрикою, телефоном, транспортом тощо. Очевидно, якесь розуміння неспіврозмірності забезпечення партійців з тодішнім рівнем життя основної маси населення, включаючи й промислових робітників (яких компартійна влада намагалася всілякими способами підтримувати) усвідомлювалося конструкторами периферійної компартійної системи, - бо вся «побутова» робота комітетів, а особливо та, яка виходила за межі так званого жалування, велася напівлегально. Восени 1921 р. циркуляр ЦК РКП(б) за підписом В.Молотова пояснив, що соромитися, власне, нічого: «Практические мероприятия выражались до сих пор в выдаче пособий, продовольственной помощи, обмундирования, в устройстве домов отдыха, санаториев, коммунальных кооперативов и т. д. Причем почти все Комитеты рассматривают оказание помощи как некоторые нарушения ком. этики и проводят ее нередко полуконспиративно. Не только допустимо, но безусловно необходимо оказывать материальную поддержку той категории членов партии, которая в данный момент действительно ведет активно партийную, профсоюзную и советскую работу. Помощь должна оказываться открыто, без какой бы то ни было маскировки.».

Досить сильною була інша - наступальна, категорична позиція в питанні забезпечення комуністів. Логіка була простою: переможці у священній війні мають бути винагороджені. Один зі зразків такої позиції зафіксувала стенограма VI-ї партійної конференції Донецької губернії (грудень 1921 р.). У дискусії по доповіді секретаря губ- кома один з делегатів заперечив: «Тов. Квиринг говорил о материальном положении членов партии. Члены нашей партии находятся в отчаянном положении. И т. Квиринг как одну из мер борьбы с этим явлением выставляет благотворительность, т. е. установление сборов, пожертвований и т. д. Это неверно. С этим нужно покончить. Мы будем проводить благотворительные сборы для других целей, а товарищей, которых мы посылаем на войну или на какую-либо иную работу, этих товарищей мы должны без всякой благотворительности взять на государственное иждивение.». Інший делегат, від Юзівського повіту, розвинув цю ідею далі: «.Без материального поощрения не может продолжаться нормальная работа. Почему в Великороссии, если командируют товарища, он получает обмундирование, семья его будет сыта. Здесь же он пошел на борьбу с бандитизмом, сложил свою голову за идею, а семья его голодает. Какая же может быть плодотворная работа, если человек должен беспокоиться о своей семье и о материальном существовании. Это, товарищи, раньше, когда мы не стояли у власти, тогда коллективы всякие всякими возможностями помогали товарищам, которые очутились в критическом положении. Теперь, стоя у власти, руководя властью, наши товарищи должны терпеть такие нужды.». Ще один виступ: «.Я считаю, что необходимо губкому обратить внимание на то, чтобы нищенство в ячейках было прекращено, чтобы районные организации были бы обеспечены, иначе не может быть и речи о том, что там будет выдержана политическая линия поведения» [1, арк.118,122-123,146]. Як видно із згаданого вище циркуляра ЦК, в практиці громадсько-політичного життя утвердилася саме ця ідея, але з однією особливістю: делегати ставили питання про казенне забезпечення усіх комуністів, а Центр став на шлях більш прагматичний: безумовне і повномасштабне забезпечення тільки найцінніших для партії, для системи діячів - номенклатури.

З другої половини 1922 р. справа з централізованим матеріальним забезпеченням комуністів УСРР стабілізувалася, але місцеві ресурси продовжували залучатися. Як це робилося, видно, зокрема, з листа Центральної комісії допомоги комуністам, адресованого Донецькому губкому партії від 2 серпня 1922 р.: «По полученным сведениям, в губерниях широко использовались совхозы как место отдыха для членов партии с семьями. Использование совхозов производится неорганизованным порядком, причем продовольственное снабжение обычно производится тут же из складов данного совхоза.. В связи с этим явлением при условиях невысокой зарплаты сельскохозяйственных рабочих создается большое недовольство со стороны рабочих совхозов». Далі Центральна комісія сором'язливо рекомендує Донецькому губкому: «Наметить 1-2 совхоза, куда только и направлять нуждающихся в отдыхе коммунистов, при необходимости снабжать отдыхающих продовольствием за счет совхоза, не производить означенное непосредственно из складов данного совхоза, в котором помещаются отдыхающие товарищи» [2, арк.80].

Діловито, акуратно і серйозно партійне керівництво усіх рівнів ставилося до справи впорядкування тарифних сіток, розрядів постачання і всякого такого. На засіданні бюро Запорізького окружного комітету партії у 1924 р. педантично розглядається питання «О прикреплении к группам и масштабам товарищей.» [3, арк.41зв.], на засіданні колегії організаційно-інструкторського відділу Катеринославського губкому 13 жовтня 1923 р. розглянуто питання «О прикреплении ответработников к группам» [4, арк.53].

У важкі 1921-1923 рр. наявних ресурсів не вистачало, щоб можна було забезпечити добробут сільських активістів. Проте поступово дійшла черга і до них. Так, у вересні 1925 р. Запорізький окружком розглядає питання про те, щоб узяти на утримання партійного бюджету секретарів сільських партосередків [5, арк.199].

Що таке «партмаксимум», за однією назвою вгадати важко. Виявляється, це розмір максимального «жалування» партфункціоне- рів; згідно з рішенням Оргбюро ЦК КП(б)У, у 1925 р. воно мало становити від 147 до 210 руб. [6, арк.108] Для порівняння: у тому ж році середньомісячна заробітна плата на Катерининських залізничних майстернях у м. Запоріжжі становила від 24 до 141 руб.; середній місячний заробіток робітників дротового заводу становив 70 руб.