Ось один з партфункціонерів Запорізького повіту, попавши у листопаді 1922 - лютому 1923 р. у халепу (був звинувачений у корупції), пише в повітовий комітет партії виправдальну заяву, відкидає звинувачення як наклепи, і одночасно, очевидно сподіваючись розжалобити своє начальство, нагадує про нестерпні умови побуту, як- то: «приходится с трудом доставать хлеб для себя и своей семьи», «жизнь становится все труднее и труднее»... Сподіваючись на співчуття високопоставлених товаришів по партії, «Предвик, Секретарь Волкомячейки и член Волкомнезаможа» П.Іванов визнає (у плані лукавої самокритики), що знаходиться в ситуації, коли важко утриматися від порушення закону, і як би просить допомогти забратися від гріха подалі: «оградить себя от возможности в силу необходимости идти на подлость и совершать служебные преступления». Що такий варіант є цілком можливим, «Партийный работник» (написано з великої букви!) Іванов знає добре; він цілком свідомий того, що в умовах згвалтування економіки корупція стала явищем, поширеною практикою, і тільки докладаючи нелюдських зусиль можна утриматися від «совершения тех незаконных и преступных деяний, на совершение которых толкает материальная необеспеченность многих работников нашей Республики» [13, арк.25].

Партійці - у тому числі нерядові («ответственные») - дбали не лише про світову революцію та викорінення буржуазії, а й про свої сім'ї: дружин з дітьми, молодших братів та сестер, хворих батьків, племінників-сиріт, жінчиних родичів. І вони в пошуках засобів до існування відривалися від громадської роботи. Про те, як це буває, розповідає секретар транспортного партосередка Південного району при станції Олександрівськ у червні 1922 р. у своїй записці до Запорізького губкому. Обгрунтовуючи необхідність переведення партсекретарства на платну засаду, він для прикладу наводить нехитру схему розподілу свого власного часу: робота на основному місці - на «руководящей должности», партійне секретарство на громадських засадах, а також господарські клопоти задля сім'ї. Причому, останні два заняття конкурують одне з одним: «...Всю массу работы по должности Секретаря я должен выполнять в свободное от службы время, которое, до сих пор, мною утилизировалось до последней минуты на материальную поддержку (хотя бы в полуголодном состоянии своей семьи, в числе 4 человек, кроме меня) шитье и починка обуви, одежды, добывание хлеба и топлива и т. п., ибо на 11 мил. жалованья (и то только с июня м-ца), при одном красноармейском пайке, конечно прожить не возможно» [14, арк.14].

Увесь голодний 1922-й рік пройшов під знаком «самопомощи». Як свідчить доповідь Донецького губкома партії, в цей час з'явився тип комуністів-посівників - осіб, для яких сільське господарство не було основним заняттям, але які тимчасово завели власне господарство: «.Причем эти посевы производились главным образом за счет зерна, полученного в ссуду от государства, или даровым трудом крестьян, используя свое служебное положение, или же наемным трудом. Юзукомом было проведено большое обследование имущественного положения членов партии, которое показало значительный процент коровников и небольшой процент собственников недвижимого имущества» [15, арк.116].

Більшовицька партія, РКП відрізнялася категоричністю і невблаганністю у підкоренні особистих інтересів своїх членів загальній партійній справі. І все ж ця сувора, жорстка, нелюдська машина не була в силах впоратися з могутнім натиском життєвих (антропологі- чних) потреб і інтересів. Загальним і повсюдним правилом було прагнення партійців облаштуватися не на найважчих ділянках боротьби із «світовим капіталом», а у якнайкраще забезпечених ресурсами центрах - столицях, регіональних центрах, містах, «хлібних місцях». Вже у 1920 р., тобто на самому початку стабільного оволодіння комуністами Україною, розпочалася довга серія спроб підла- штувати державний механізм під власні потреби і смаки партійців. Бюлетень партійних новин для членів ЦК і губкомів від 12 червня 1920 р. повідомляв: «Окружная комиссия по борьбе с дезертирством сообщает, что на Украине появилось большое количество дезертиров из числа коммунистов, приезжающих в отпуска для поправления здоровья из войсковых частей и самовольно остающихся на службе в учреждениях или оставляемых партийными комитетами» [16, арк.55]. Циркуляр ЦК РКП(б) від 19 січня 1924 р. «О порядке переезда членов партии» за підписами Молотова і Кагановича фактично визнає, що досі переміщення партійних працівників здійснювалися під обов'язковим контролем губкомів і ЦК як противага небезпеці «ослабления и оголения многих организаций, переживавших голод и безработицу и излишнего скопления работников в других находившихся в лучших условиях организациях». Мабуть, ЦК вирішив, що добробут регіонів вирівнявся, бо цим же циркуляром оголосив деяке послаблення обмежень на пересування номенклатурних працівників. Але ЦК залишається свідомим, що й надалі певним місцям загрожуватиме нашестя винахідливих партійців, і щодо цих «теплих місць» залишає категоричні обмеження: «Переезд в Петроград, Москву и Крымреспублику, ввиду их перегруженности, разрешается только по предварительному согласию ПК, МК и Крымобкома» [17, арк.11]. Життя брало своє, владним настановам Центру протистояло інтуїтивне природне масове прагнення до красивого облаштування власного життя - через те, очевидно, й довелося у жовтні того ж року продублювати застереження щодо стихійного напливу партійців до вказаних місцевостей у циркулярі «О направлении парттоварищей в МК, ЛК и КрымОК»: «.ЦК предлагает всем губкомам строго придерживаться указанного циркуляра и без согласования с указанными организациями в их распоряжение никого впредь