Були й інші привабливі варіанти служіння партії і народу - курортні і просто південні містечка. У зв'язку з тривалим скандалом у Маріупольській міській і повітовій парторганізації (1922 р.), який у документах проходив під назвою «Мариупольская склока», секретар Донецького губкома так, зокрема, характеризує обстановку в Маріуполі: «Социальный состав организации, в подавляющем большин- стве состоящей из выходцев мелкобуржуазных партий (вступивших в нее в 20 году), и окружающая обстановка приморского городка, тянувшая многих товарищей к ответственным местам, позволяющим пользоваться благами этой обстановки (выезды к морю и купанье, за город к фруктам в советские владения и прочее), и порождавшая конкуренцию.». У Донецькій губернії було ще одне місце, яке мало притягальну силу, - Таганрог: «За Мариуполем наиболее неблагоприятной была Таганрогская организация, главная болезнь которой заключается в местничестве и неблагополучии по части мещанского влияния - красивый приморский город обладает чрезвычайной притягательной силой и вызывает весьма нервное реагирование на отзывы сверху. Курортное положение Таганрога приводило к слабой активности в партработе» [15, арк.91,92].

Про те, як це буває, розповідає, наприклад, заява одного діяча з Кустанайської губернії, який був посланий на лікування в Таганрог, та там і залишився, знайшовши собі джерело до існування («должность»), а на звернення Кустанайського і Донецького губкомів відповідав так: «.Будучи только активным участником в социалистическом завоевании, и после этого отдать себя в жертву заразной болезни, я не имею мужества и нравственного права. мне как заинтересованному в сохранении здоровья, а значит и жизни, приходится заявить своему Высшему Политическому Органу - Донецкому Губкому, что я в Кустанай не поеду, так как я болен; на что имею документы и во всякое время согласен подвергнуться какой угодно экспертизе, если это нужно Губкому. Тут же находится и моя семья» [19, арк.16].

Найбільше боялися отримати призначення на роботу в сільській місцевості; стійка нехіть «відповідальних товаришів» до периферії була загальновідомою, хоч і не схвалювалася. Секретар Запорізького окружкома С.Козлов у своїй політдоповіді за вересень-жовтень 1923 р. серед найчастіших проявів партійної недисциплінованості і порушення «кометики» називає небажання «пойти на нижеоплачи- ваемую должность в район и особенно на село и недопустимое суждение о разнице заработной платы» [20, арк.99] Що це було стійке явище, яке становило головну біль окружному начальству, підтверджується поверненням до цієї ж теми у грудні 1923 р., у звіті Запорізького окружкома: «В связи с тем, что при таких условиях, которые сейчас на селе имеются (плохое материальное положение и сильная перегруженность), у товарищей, работающих там, есть тенденция «вырваться в город», как выражаются сельработники» [21, арк.53].

Тим же, кому не пощастило вирватися, залишалося рятуватися як прийдеться. Це, зокрема, зафіксував протокол VI-)' партконфере- нції Запорізького повіту 10-11 березня 1923 р.: «Тов. Кравченко: говорит о склоках. отмечает тяжелое положение сельских коммунистов, не получающих жалования по несколько месяцев. Это заставляет их вначале входить в задолженность, потом становиться взяточниками и мошенниками» [22, арк.7].

На цій же конференції уповноважений Катеринославської губернської партійної контрольної комісії Гончаров загострив увагу на таких негараздах: «В городе влияние нэпа рисуется в следующем виде: пьянство, которое является одним из главных зол, разлагающе действует на членов партии. Следует отметить также стремление отдельных членов партии вести широкий образ жизни, пользоваться услугами других. Эти явления, главным образом, имеют место среди наших хозяйственников, оклады которых гораздо выше окладов средних работников. Отсюда часто вытекают разговоры о материальном неравенстве. Влияние нэпа на селе выражается в следующем: сильно развивается пьянство, которым кулацкий элемент старается разложить членов партии, устраивая для этой цели частые пирушки, попойки и втягивают их в разного рода преступления. Стремление к собственности у сельских коммунистов очень велико. До сих пор имеются среди них такие, которые еще не вступили в коллектив и живут своим индивидуальным хозяйством. Незаметно для самих себя такие коммунисты начинают окулачиваться и при малейшем нажиме со стороны партии подают заявление о выходе из ее рядов, мотивируя это несогласием с нэпом.» [22, арк.8-10].

«Мещанство», «обрастание имуществом», які наївно (чи лукаво?) подавалися як результат ворожого дрібнобуржуазного оточення, стали масовим явищем. Коли на тій же VI-й партконференції Запорізького повіту один з делегатів закликав вжити радикальних заходів: «... Таким коммунистам нет места в партии. исключать из партии еще и тех товарищей, которые стремятся к частной собственности», - то завідуючий організаційно-інструкторським відділом окружкома Гальчанський застережив: «.Если применять предлагаемый Береславичем метод, то придется исключить почти всех партийцев.» [22, арк.10].

Якщо для городян «хозобрастание» означало, як загальне правило, облаштування побутового затишку з елементами задоволення, то для сільських партфункціонерів воно було просто засобом виживання, боротьбою за існування. Протягом 1920-1924 рр. компартійна влада не мала можливості взяти сільських комуністів на пристойне утримання, а все ж косилася на їх «непролетарську» поведінку. З приводу звіту про роботу Гуляйпільського партійного комітету у травні 1923 р. колегія організаційно-інструкторського відділу Запорізького окружкома винесла резолюцію: «Проверить ликвидацию индивидуальных хозяйств коммунистами, а если окажется неликвидирование таковых, поставить немедленно и решительно вопрос: или партия, или индивидуальное хозяйство». Аналогічні вказівки були дані керівництву Василівського, Запорізького, Мало- лукашівського, Покровського і Томаківського районів [23, арк.20,27,29,34,44,49,57].

Хоч компартійна система діяла злагоджено і чітко, єдність