Заборовський зазначає, що з самого початку Визвольної війни релігійні проблеми незмінно мали місце в переговорах, які велися з Річчю Посполитою. Одним з головних пунктів вимог повсталих й одним з каменів зіткнення на шляху мирного врегулювання конфлікту було вирішення проблеми унії, а саме припинення переслідувань, які зазнавала православна церква, зрівняння її в правах з іншими конфесіями Речі Посполитої, повернення конфіскованих храмів і т. ін.

У дипломатичних переговорах із царським урядом Богдан Хмельницький із самого початку представив конфлікт як боротьбу за "істинну православну віру". Російська сторона засвоїла цю аргументацію і в переговорах з Річчю Посполитою постійно використовувала її. Тим не менш, не зважаючи на те, що погляди стосовно причин конфлікту в козацького й царського урядів співпадали, уявлення про шляхи нормалізації були різними. Якщо Хмельницький прагнув залучити Росію до збройного конфлікту з Польщею, то царський уряд обрав роль посередника в мирному врегулюванні відносин між козацькими провідниками й польським урядом, передусім у релігійній сфері [7.-С.12-13].

Заборовський детально дослідив хід переговорів Б. Репніна-Оболенського у Львові в травні- вересні 1653 р. Саме ця масштабна акція стала переломним моментом у політиці московського уряду. Заборовський заперечує усталену в історіографії думку про те, що поворот до включення Росії в збройну боротьбу відбувся після земського собору початку 1651 р. Під час переговорів 1653 р. московські політики висловили готовність відмовитися від усіх своїх претензій, пов'язаних із порушенням царської титулатури, в обмін на згоду уряду Речі Посполитої вирішити "українську проблему" на базі Зборовського договору 1649 р. і в першу чергу нормалізувати умови функціонування православної церкви в Україні [8.-С.238-242].

Відповідь, надану польсько-литовською стороною, Заборовський називає "памятником политической недальновидности и ослепления". Автори "ответного письма" повністю заперечили всі претензії з порушення прав козацтва і православ'я, тенденційно змалювавши причини визвольної війни. Єдиною умовою домовленостей з козаками була виставлена їх капітуляція і повернення до становища 1648 р., що на той момент було абсолютно неприйнятним. Таким чином, як вважає Заборовський, було втрачено останній шанс на збереження державної цілісності Речі Посполитої.

Фактично наступним кроком царського уряду стало ухвалення Земським собором у жовтні 1653 р. рішення про війну з Польщею, що мало фатальні наслідки для останньої [6.-С.72].

У центрі наукових зацікавлень Г. Саніна - стосунки Росії і України з Кримським ханством у середині XVII ст. У монографії та низці статей історик концентрує увагу на 1654-1657 рр.

Санін провадить думку про існування в цей період єдиної зовнішньополітичної лінії Росії та України, що було обумовлене спільністю мети. Центральною задачею їхньої зовнішньої політики після Переяславської ради стає боротьба за закріплення возз'єднання [9.-С.237-239].

Санін зазначає, що у порівнянні з 1640-ми роками російсько-кримські відносини стають дедалі складнішими: завдання попередження набігів стає вже не найголовнішим. НА передній план висувається досягнення визнання ханом возз'єднання України з Росією. Ідея Б. Хмельницького використати існуючі між ним і ханом відносини військового союзу знайшла повну підтримку в Москві, втім спроба включити Крим до антипольського блоку не вдалася. Причиною зближення Криму з Польщею, на думку Саніна, стали не стільки грабіжницькі мотиви, скільки традиційна політика підтримки рівноваги, що виражалася у підтримці татарами більш слабкої держави (у даному разі - Речи Посполитої) з метою не допустити посилення іншої держави в регіоні (у даному випадку - Росії), бо це було серйозною загрозою ханству [9.-С.46-47, 71-72].

Щодо питання про приєднання України до Росії, на думку Саніна, воно відбулося на основі боротьби зі спільними противниками, а отже за своєю формою являло собою конфедерацію. Г. Санін наголошує на такій характерній рисі політики Москви на "вновь приобретенных землях", як прагнення зберегти у недоторканості такі регіональні особливості, як законодавство, порядок землеволодіння тощо, на відміну від Речі Посполитої, ставлення якої до української державності він називає досить суперечливим. Тому за Березневими статтями 1654 р. Україна "в практически неизмененном виде" зберегла свій державний устрій. Деякі обмеження самостійності, такі як визнання верховної влади царя, Санін вважає суто формальними [10.-С.62-63].

Г. Санін не вважає, що українсько-московський договір якимось чином обмежував свободу дипломатії, проте заперечує можливість існування сепаратистських тенденцій у зовнішній політиці Б. Хмельницького. Повертаючись до столітньої давності полеміки між Г. Карповим і М. Костомаровим [11], сучасний російський історик підтримує висновки Карпова. Він стверджує, що ті дипломатичні зносини, які гетьман мав із Портою, відбувалися з відома і за згодою московського царя, та навіть більше того - були частиною спільної російсько-української дипломатичної гри. На думку Саніна, метою цих переговорів було прагнення за допомогою султана змусити кримського хана укласти союз проти Речі Посполитої або хоча б нейтралізувати його в російсько-польській війні. Крім того завдяки Б. Хмельницького та за його ініціативою відбулися переговори щодо переходу Дунайських князівств з-під панування Туреччини у російське підданство [12.-С.159-160; 13.-С.36].

Так само переговори Хмельницького зі шведським королем з метою укладання союзу проти Речі Посполитої Санін не вважає "зрадою" стосовно Росії, розглядаючи цей прецедент як "борьбу мнений", як свідчення незаперечного права гетьмана на проведення незалежної зовнішньої політики. Крім того, ці контакти він вважає вигідними для Росії, адже загроза українсько-шведського союзу була важливим фактором впливу на Польщу [9.-С.176, 238-239].

Т. Яковлева