головними джерелами інформації для російського уряду були: 1. відомості від офіційних польських чиновників. Так перше свідчення про повстання прийшло в Росію від А. Кисіля; 2. повідомлення воєвод прикордонних з Річчю Посполитою міст (в основному чутки про події в Україні); 3. інформація російських підданих, що знаходилися в Криму. Отже, враховуючи недостовірність здобутої інформації, російський уряд не міг приймати поспішних рішень. Тим більше, що спочатку Xмельницький виглядав в очах Москви зрадником законного короля і до того ж був союзником татар [23.-С.58-59]. Лише згодом до Москви поступили детальні й достовірні свідчення про справжню сутність визвольної війни, що призвело до серйозних перемін у політиці російського уряду.
Слід відзначити ще одну цікаву розвідку О. Галашина, присвячену питанням самосвідомості козацтва XVI-XVII ст. [24]. Автор вбачає в ідеології українського козацтва рецепції ідей священної війни (джихаду), що є властивими виключно ісламу.
Автор подає коротку порівняльну характеристику ставлення до насильства у православ'ї та ісламі. Він констатує, що іслам споконвічно є релігією насилля, того часу як православ'я заперечує ідеологію священної війни. Втім Галашин спостерігає в історії Східної Європи виняток із цього правила, а саме ідеологію священної війни проти іновірців, що була властива для козацтва.
Найяскравіший прояв використання ідей джихаду в "православной оболочке" Галашин вбачає у Хмельниччині. Він стверджує, що для більшості запорожців ця війна велася не лише задля визволення України й Білорусі, але задля підкорення "іновірців західних", знищення уніатства і католицтва. Програмою-максимум, як вважає Галашин, було "подчинение вселенной одному православному государю". Проте він називає ці плани абсолютно нереальними через такі причини: по-перше, ідеологія священної війни була невластивою православ'ю, по-друге, "козацька революція" спиралася на напівкримінальні елементи. Через це розпочата запорожцями війна за вселенське поширення православ'я не здобула підтримки православної церковної та світської влади. Галашин також стверджує, спираючись на висновки Б. Флорі [19.-С.196-197], що козацька революція завдала невиправного удару по позиціях православ'я в західній Україні й Білорусі. Західноруська шляхта, "видя опасность в православии", остаточно перейшла до католицтва. Таким чином, за висновками Галашина, розпочата запорожцями війна принесла більше шкоди, аніж користі.
У роботах І. Андрєєва [25], С. Лобачова [26], О. Преображенського [27], Г. Таліної [28] та інших істориків приділено увагу питанню про роль православної релігії та церкви у державній політиці Московської держави в XVII ст., зокрема щодо України. Вважається, що православна церква (головним чином в особі патріарха Никона) справляла чималий вплив на політику молодого царя Олексія Михайловича. Ідеологічним обґрунтуванням цієї політики була ідея "Російський цар - захисник православ'я". Виходячи з цієї доктрини, основним завданням зовнішньої політики Росії цар і його оточення вважали возз'єднання України з Росією.
Значну увагу російські вчені приділяють аналізу ролі іноземних православних діячів у дипломатичних відносинах часів Національно-визвольної війни. У деяких роботах Б. Флорі [29] та Б. Фонкіча [30] міститься аналіз стосунків лідерів православної церкви, зокрема патріархів константинопольських Парфенія ІІ і Паїсія та ієрусалимського патріарха Паїсія з Б. Хмельницьким. Л. Заборовський у низці робіт звертає увагу на діяльність о. Данила Калуґера, зокрема на його роль в українсько-шведських переговорах [31].
У центрі уваги В. Ченцової - дослідження джерел з історії грецько-російських зв'язків у середині XVII ст. Ченцова досліджує роль греків (в основному купців і церковних діячів) у дипломатичних відносинах того часу. Це, передусім, такі діячі, що не лише повідомляли в Росію про події, що відбувалися, але й активно сприяли зближенню Б. Хмельницького з Олексієм Михайловичем, зокрема - ієрусалимський патріарх Паїсій, назаретський митрополит Гавриїл, колишній константинопольський патріарх Афанасій Пателар, коринфський митрополит Іоасаф та ін. Ченцова зосереджує увагу також на світських кореспондентах московського царя, діяльність яких майже або зовсім не досліджувалась. Це грецький купець Іван Петров, а також Кіндрат Юр'єв [32; 33].
Дослідження деяких російських істориків присвячені становищу придунайських країн - Молдавії, Волощини і Трансільванії - у зв'язку з Національно-визвольною війною. Місце Трансільванії в конфлікті середини XVII ст. розглядається в роботах О. Хаванової та В. Шушаріна. Розвідка О. Хаванової присвячена зовнішній політиці Дьєрдя ІІ Ракоці в 1648 - 1660 рр., від початку князювання до загибелі. Зокрема аналізується його ставлення до українсько-польського конфлікту [34]. В. Шушарін розглядає становище Трансільванії у суперництві між Османською імперією та Угорщиною в середині XVII ст. Значну увагу дослідник приділяє відносинам Дьєрдя ІІ Ракоці з Б. Хмельницьким [35].
Низка статей Л. Семенової присвячена аналізу зовнішньої політики Молдавії та Волощини в міжнародній ситуації, що склалася в Східній і Південно-Східній Європі у зв'язку з Визвольною війною в Україні. Дослідниця подає детальний аналіз політики молдавського господаря В. Лупу у зв'язку з початком Визвольної війни. Значну увагу приділено історії молдавської кампанії Б. Хмельницького [36; 37].
Підбиваючи підсумки, слід констатувати, що в сучасній російській історіографії сформовано певною мірою цілісну концепцію Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. Якщо спробувати виділити спільні риси, властиві більшості досліджень різних авторів, то передусім слід відмітити широкий міжнародний контекст, у якому досліджуються події Національно- визвольної війни. Хмельниччина розглядається як перший етап глобальної міжнародної кризи середини XVII ст., що охопила цілу низку країн Центральної, Східної, Південно-Східної, Північної Європи і навіть Азії. Конфлікт між цими державами вийшов далеко за межі "возз'єднання"
